Мізоч на карті Голокосту

Я народився в Радянському Союзі. Згідно політики пам’яті цієї держави, у дитинстві нам нічого не розповідали про Голокост і довгий час ця тема для мене була terra incognita. На шкільних уроках про Другу світову війну, яку тоді називали «Великою Вітчизняною війною» ми чули про переможну героїку радянських солдат та Червону армію. Натомість голоси жертв якщо і лунали, – то слабко та приглушено.

На одному з пам’ятників, присвячених Другій світовій війні в Мізочі був викарбований текст про людей «єврейського походження». Ці слова бентежили та вносили сум’яття в наші дитячі/учнівські голови, бо на той час Мізоч був повністю українським. Про історію євреїв нам не розповідали.

Значно пізніше я дізнався, що в 1942 році в Мізочі було вбито кілька тисяч євреїв. За (явно завищеними) даними Надзвичайної державної комісії було вбито 3700 жертв¹.

Моя зацікавленість цими подіями спонукала мене до написання бакалаврської та магістерської робіт на цю тему. Однак у той час спадщина радянської історіографії викликала більше запитань, ніж відповідей. Злочини проти євреїв описувалися емфімізмом страждань мирних радянських жителів. Фундаментальне видання історичного краєзнавства «Історія міст і сіл» тому приклад. У ньому жодним чином не згадано, що в Мізочі вбивали євреїв. Зокрема, написано, що «14 жовтня 1942 року в селищі було розстріляно 1500 чоловік, а до січня 1943 року – близько 3500, переважно старих людей, дітей, жінок»². Таким чином національний компонент не виокремлювався. Публікації в періодичній пресі скоріше були пропагандистськими, ніж інформативними, писалися в контексті радянського наративу з наголосом боротьби проти фашизму. Часто вони містили масу фактографічних помилок та неточностей. Наприклад, у статті Юрія Лося вказувалося, що трагедія в Мізочі була влітку 1943 р., а насправді акція вбивства відбулася восени 1942 р.³

Тому ключову роль у моєму дослідження відіграли джерела, зокрема документи Державного архіву Рівненської області. Крім актів Надзвичайних комісій, особливо цінним став «Щоденник невідомого члена ОУН, мешканця Дерманя, про знищення євреїв Мізоча та повстання в місцевому гетто» (1 вересня 1942 р. – 7 січня 1943 р.)⁴. Мене вразило, що очевидець (сучасні дослідники ідентифікують його як Семена Лиса) не лише схвально оцінював вбивство євреїв, а й сам задокументував, як став співучасником злочину. Він побачив та виказав єврейку з дитиною для шуцмана, який її застрелив: «звився три рази димок над її головою»⁵.

Також важливими джерелами стали інтерв’ю, які я взяв в безпосередніх свідків трагедії в Мізочі в 2006 р. – Праведниці народів світу Марії Мосійчук та Володимира Бідюка. Зараз цих свідків нажаль немає з нами. Врешті, напрацювання та джерельна база згодом в аспірантурі дала можливість опублікувати першу фахову статтю саме про Голокост в Мізочі⁶.

Досліджуючи Голокост в ширшому форматі, в контексті кандидатської дисертації я обрав аналіз подій Голокосту, який відбувався на теренах сучасної Рівненської області. Це дослідження було захищено в 2014 р.⁷. В 2022 р. опублікована монографія на основі цієї роботи⁸.

ВІЗУАЛІЗАЦІЯ ГОЛОКОСТУ В МІЗОЧІ

В історіографії Голокосту Мізоч відомий світлинами розстрілу жертв та повстанням в місцевому гетто⁹. За різними підрахунками 13–14 жовтня 1942 р. тут загинуло від 1700¹⁰ до 3700 євреїв (явно завищені дані)¹¹.

Світлини розстрілу мізоцьких євреїв широко відомі загалу. Їх можна побачити в багатьох музеях світу, а також у вільному доступі у мережі інтернет. Особисто я їх бачив в експозиціях виставок у музеях США, Німеччині, Франції. Дослідниця Міхаела Кріст відмічає, що світлини, зроблені в Мізочі, уже давно стали частиною іконографії Голокосту¹². На тлі вже інших відомих фото масових розстрілів вони вирізняються, оскільки показують жертв як особливо вразливих та беззахисних. На чотирьох знімках із п’яти видно, що деякі приречені голі; на трьох – майже всі без одягу. Їхня нагота викликає спантеличення. Жінки й діти на світлинах були безпорадними перед злочинцями. Ці знімки не лише докази зловмисних дій, але також частина акту приниження, свавілля та безправ’я¹³.

На сьогодні світлини зберігаються в Національному архіві в Празі (Чехія)¹⁴. Їх копії розміщені на офіційному сайті меморіального музею Голокосту у Вашингтоні¹⁵. Зважаючи на етику публікації та повагу до жертв їх не варто звичним чином публікувати. Наприклад, під час виставки в берлінському музеї Топографія Терору (2016 р.) їх було подано максимально у зменшеному форматі. В цьому блозі з наведених причин ми не будемо їх публікувати.

Вважається, що автором світлин був німецький жандарм Густав Гілле, який фотографував акцію з наміром зберегти документальні докази цих жахливих подій та використовувати їх у разі необхідності. Чи відповідає це твердження, невідомо¹⁶. У 1944 або на початку 1945 рр. Гілле показав світлини своєму колишньому роботодавцеві Гайнріху Кунерту, який мав намір передати їх католицькій церкві. Він показав фото юристові компанії, д-рові Алоїзу Кнетігу і через посередника їх надіслали до папського секретаріату в Рим. Однак звідти їх повернули із зазначенням, що Риму вже відомо про подібні інциденти. Кнетінг зберігав фотографії вдома, поки їх не конфіскували. Так виглядяє офіційна історія фотографій мізоцької акції. Однак, існують й інші версії. Під час мого інтерв’ю зі свідком трагедії – Володимир Бідюк розповідав, що фотографій було більше ніж п’ять і Густав Гілле передав йому плівку з 7-8 фото на зберігання. Однак Бідюк злякався такої відповідальності і знищив їх приблизно через тиждень¹⁷.

Також маємо фотографії жертв, зроблені під час дослідження місця розстрілу 27 листопада 1944 р. радянською комісією. Це 4 фото зі звіту НДК, оригінал якого зберігається в ГАРФ (Государственный архив российськой федерации). Згідно акту Надзвичайної державної комісії «Про звірства, вчинені німецько-фашистськими загарбниками…» від 27 листопада 1944 р. німці змусили євреїв самих викопати могильну яму, довжиною 50 м, шириною 7 м та глибиною 6 м. Жертв роздягали, відбирали майно та цінності і заводили групами (5–6 чол.) в рів. Серед них були діти грудного віку та люди похилого віку. Вбивства здійснювали з автоматів і пістолетів в голови. Фото жерт травмуючі, можливо більш жорстокіші, ніж зазначені попередні. Тому вони тут не будуть представлені, а зацікавлені з науковою метою дослідники можуть віднайти їх в архіві ГАРФ¹⁸.

Крім оригінальних фото акції маємо унаочнення Катастрофи, виконане за часів незалежності України. Це художня картина Олексія Слободюка, створена в 1992 р. «І мертвим, і живим синам Ізраілєвим в пам’ять про трагедію Мізоча в 1942 році». Автор на полотні зобразив Катастрофу мізоцьких євреїв після розповіді своєї тітки Праведниці народів світу Марії Мосійчук, яка в Мізочі врятувала єврейку Софію Горнштейн. Незважаючи на те, що твір художній, картина достовірно передає історію поневірянь мізоцьких євреїв часів окупації. Зображено рів, де відбувалася масова акція, вбивство поодиноких євреїв, мертві жертви, пожежа в гетто, яка виникла під час повстання, обшуки в будинку українців поліцейськими, порятунок єврейки тощо.

ГОЛОКОСТ В МІЗОЧІ В МІЖНАРОДНИХ ПРОЄКТАХ

Репрезентація Мізоча як містечка, що відображало специфіку масового вбивства євреїв у Східній Європі – «Голокост від куль», відбулася в Берліні в музеї Топографія Терору у вересні 2016 р.¹⁹. Виставка мала назву «Масові розстріли. Голокост від Балтійського до Чорного моря 1941–1944» і поки лишається найбільш відомим міжнародним проєктом репрезентації Голокосту в Мізочі²⁰ для західноєвропейського глядача, де я мав честь бути одним з консультантів проєкту. Рефлексії про відкриття виставки в Берліні викладені у моєму блозі²¹.

На відкритті виставки був присутній федеральний міністр закордонний справ (а на сьогодні президент) Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр.

Розглядаючи трагедію Мізоча та інших населених пунктів колишнього Радянського Союзу у своїй доповіді «Поранені ландшафти» він зазначав на відповідальості німецького суспільства за пам’ять про Голокост: «Ми, нинішня Німеччина не можемо змінити те, що сталося. Але ми повинні винести уроки з історії. Ми повинні взяти на себе відповідальність, яку покладає на нас наша історія»²².

Важливо є й те, що результатом співпраці музею та фонду «Меморіал убитим євреям Європи» став випуск каталогу виставки 2016 р. англійською та німецькою мовами, а в 2021 р. вийшла доповнена новими даними версія каталогу на українській та білоруській мовах²³. В каталозі описано систематичні вбивства євреїв на теренах Радянського Союзу, а окремий розділ (с. 40–83) присвячено Голокосту в Мізочі. У формуванні тексту каталогу брало участь більше двадцяти дослідників із різних країн.

Іншим міжнародним проєктом, пов’язаним з пам’яттю про Голокост в Мізочі став проєкт «Етнічні конфлікти, примусові міграції та депортації на Волині, сх. Галичині та Буковині 1939–1949 рр.» україно-німецької групи  студентів з Українського католицького університету та бохумського Рурського університету²⁴.

30 вересня 2016 р. група молодих дослідників відвідала історичні локації Мізоча – єврейський та польський цвинтарі, місце розстрілу євреїв, пам’ятники Другої світової війни, жертвам Голокосту, а також зняли відеоінтерв’ю у старожилів містечка. Сюжети розповідей Неоніли Паньохи (1929 р.н.), Віри Поскребишевої (1932 р.н.), Василя Прищепи (1931 р.н.) стосувалися Голокосту в Мізочі 1942 р., польсько-українського протистояння 1943 р., наслідків радянізації краю тощо.

В контексті власних дослідницьких проєктів дослідники різних країн навідуються в Мізоч. В грудні 2016 р. містечко відвідав німецький фотограф – дослідник єврейських цвинтарів Крістіан Херрманн з метою фотофіксації об’єктів єврейської історії (місце розстрілу євреїв, пам’ятник Голокосту, цвинтар) і висвітлив свою поїздку в блозі²⁵,

Влітку 2017 р. аспірантка Сорбонського університету Раїса Остапенко в контексті дослідження тих, хто рятував євреїв опитувала свідка Голокосту в Мізочі Василя Прищепу. Нещодавно вона опублікувала своє дослідження на цю тематику²⁶.

Важливу функцію збереження пам’яті про Голокост виконують спеціальні видання. Нащадок мізоцьких євреїв Лоуренс Браун, який на сьогодні проживає у США дослідив життя своєї родини і видав книгу англійською²⁷ та українською мовою²⁸. В співпраці з ним вдалося реалізувати проєкт перекладу Меморіальної книги Мізоча(Mizocz; sefer zikaron, 1961) з івриту на англійську²⁹ та українську³⁰ мову. У цій книзі в спогадах шести десятків євреїв зображено довоєнне життя волинського штетла, період Голокосту та післявоєнне становище тощо. Наскільки мені відомо, це поки єдине повне перекладене видання Меморіальних книг sefer zikaron на українську мову. Наразі текст наявний в електронному варіанті, зараз ведуться пошуки можливостей та спонсорів опублікувати книгу в паперовому варіанті.

До кінця цього року під моїм авторством вийде видання «Мізоч: життя і смерть єврейської громади», яке буде реалізовано в рамках проекту «Мережа пам’яті» за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.³¹

Інтерес до Голокосту в Мізочі проявляють наукові інституції. Інститут візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США з 1994 р. брав свідчення-відеоінтерв’ю в тих, хто пережив Голокост, рятував жертв нацизму тощо. Дана колекція містить шістнадцять відеосвідчень, пов’язаних з Мізочем англійською, українською, російською, іспанською, португальською, чеською, польською мовами та івритом³². Найбільш інформативними з них можна виділити свідчення Джорджа Ганзберга, Клер Борен, Семена Велінгера, Ісаака Розенблата, Мейєра Вельттфранта, Марії Мосійчук. В них наявний не лише фактичний матеріал катастрофи, яку вони пережили, а й рефлексії та оцінювання власних дій в період Голокосту, та травми, які вони отримали.

Французька установа Yahad-In Unum (Париж) виконує важливу роботу з документування злочинів націонал-соціалізму через усні спогади неєвреїв, а з 2022 року також і злочинів російської армії в Україні.

Взимку 2008 рр. представники Яхад-Ін Унум досліджували місце трагедії в Мізочі та відзняли відеосвідчення свідка розстрілу євреїв Володимира Бідюка. Цінність інтерв’ю не лише в спогадах, а й в тому, що свідок показував безпосереднє місце вбивства жертв³³.

Крім того, усна колекція неєврейських спогадів про Голокост в Мізочі створена автором блогу в 2016 р., коли вдалося опитати близько трьох десятків мешканців Мізочі (всі українці) про Другу світову війну та Голокост в Мізочі. Результати усноісторичного проєкту опубліковано³⁴.

ПЛАНИ ПОДАЛЬШОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ГОЛОКОСТУ В МІЗОЧІ

На сьогодні я працюю над широкомасштабною монографією про Голокост в Мізочі, де буде відображено багатовимірну палітру «Голокосту від куль» західноволинського містечка. В даному проєкті намагатимуся дослідити не лише вбивство жертв, а й роль в геноцидальному процесі місцевих цивільних жителів, сусідів; висвітлити різні форми дискримінації в т.ч. сексуальне, релігійне, психологічне насилля; роль матеріальної наживи в здійсненні Голокосту; реакцію євреїв та неєвреїв на Катастрофу. У фокусі уваги будуть не лише жертви Голокосту, а й місцеві неєврейські жителі, їх моделі поведінки. Історія Голокосту традиційно визначає позицію неєвреїв як виконавців, спостерігачів і рятівників. Однак у реальному житті цей поділ був досить умовним. За певних обставин спостерігач міг стати катом чи злочинцем, а злочинець – рятівником, і навпаки.

В контексті підготовки матеріалу до монографії, минулого року були опубліковані найбільш грунтовні статті про Голокост в Мізочі, хоча загальна їх кількість сягає близько двох десятків. Серед них – п’ять публікацій 2022 р. та монографія про події Другої світової війни та першого повоєнного десятиліття в Мізочі (1939–1955)³⁵. Це дослідження про опір та повстання в Мізоцькому гетто, яке досі лишалося білою плямою в історіографії Голокосту, як і загалом недостатньо висвітлена тематика опору євреїв під час Голокосту³⁶. Інші публікації стосуються становища євреїв Мізоча під час Голокосту, антисемітських правил їхньої поведінки³⁷, а також окремо їхнього становища під час сегрегації в гетто³⁸. Важливим є дослідження про роль економічних чинників у здійсненні Голокосту. Прослідковано, що матеріальна мотивація впливала на керівників і співробітників державних органів, поліцейських, місцевих жителів на шанси євреїв до виживання³⁹. «Вирішення єврейського питання» в Мізочі, тобто вбивство єврейської громади в жовтні 1942 р. проаналізовано в окремій публікації на нових джерелах⁴⁰.

Однак, залишаються питання, які ще потребують окремого розгляду та аналізу. З різних причин, зокрема браку джерел вони лишалися недослідженими. Однак на сьогодні є можливості на достатньо професійному рівні дослідити такі теми, зокрема аналіз психологічних аспектів Голокосту, травм які отримали жертви, історію вбивць, мотивації співпраці з ворогом та колабораціонізму, їхньої повоєнної долі тощо. Джерела усної історії та кримінальні справи на засуджених злочинців в архівах СБУ дають можливість це зробити найбільш фахово.

Багатьох євреїв після Катастрофи переслідувала травма Голокосту. Меїр Вейтфройнд, який з Мізоча переїхав в Ізраїль, зазначав: «Я бачу сни, я не можу забути те, що пережив. Останнім часом, коли вийшов на пенсію, не можу забути, я кричу вночі. Я плачу вночі, я приймаю ліки від нервів. Я дуже нервовий, нерви залишилися від  Голокосту…»⁴¹. Ісаак Розенблат, який опинився в Аргентині не хотів нікому розповідати про те, що пережив: «Ніколи не хотів розповідати про те, що насправді сталося у моєму житті. Це дуже болісно… Я знаходжусь у стані сильного стресу, думаючи про те, що сталося з моїми близьким і з усіма тими, хто нас оточував. «Як це може зрозуміти хто-небудь, хто не пережив цього?»⁴². Травма Голокосту для Джорджа Ганзберга, який опинився в Бостоні в США, проявилася в тому, що вони з дружиною не могли дозволити собі мати дітей, бо вважали це за злочин: «Все, через що ми пройшли, навіщо народжувати, щоб нарікати [дитину] на те саме горе знову». Їм знадобилося дванадцять років, щоб завести дітей у 1956 р.⁴³.

Клер Борен після Голокосту присвятила своє життя для роботи з тими, хто вижив та другим поколінням. 1975 р. в Нью Йорку відвідала конференції присвячену другому поколінню (Голокосту), що стало певним пробудженням. В 2016 р. Клер була на відкритті виставки про Мізоч в Берліні в «Топографія Терору». На сьогодні вона займається творчістю (малює аквареллю) через відновлення пам’яті про Голокост⁴⁴.

У роботі як професійного художника вона відновила спогади про цей досвід через свої твори абстрактного мистецтва. Під час семінарів Клер демонструє свої роботи та ділиться своїм свідченням про Голокост.

Іншим поки малодослідженим питанням залишається аналіз мотивів поведінки злочинців на локальному рівні – винуватців мізоцької трагедії. В цьому аспекті архівно-кримінальні справи на засуджених мізоцьких поліцейських з архіву Служби Безпеки України відіграють важливу роль. Більшість злочинців Голокосту в Мізочі залишилися непокараними. У 1963–1964 рр. відбулися судові процеси над чиновниками німецької жандармерії у Нюрнберг-Фюрст. Йозефа Паура і Вільгельма Вакера засудили за участь у ліквідації гетто у Здолбунові, Мізочі та Острозі. Паур отримав сім років ув’язнення, а Вакера засудили до трьох років⁴⁵. В 40-их рр. XX ст. відбулися засудження місцевих колаборантів радянською владою. У вироках мізоцьких поліцейських частими були згадки про охоронні функції та конвоюванням жертв до місця страти. Наприклад, Олексій Ломинський,який в 1942 р. був переведений з Острога в Мізоч визнав, що «приймав участь в масовому знищенні радянських громадян єврейської національності, брав участь разом з іншими поліцейськими в арештах і конвоювання радянських громадян єврейської національності до місця розстрілу, де німці проводили розстріл»⁴⁶. Подібні свідчення містяться в справах Адама Прокопчука⁴⁷, Михайла Фризюка⁴⁸,який спочатку служили в Дерманській поліції, а восени 1942 р. брали участь в охороні та конвоюванні євреїв до місця розстрілу в Мізочі. Останній зокрема зазначав, що після конвоювання колони євреїв до цукрового заводу він повернувся в приміщення поліції, а про розстріл жертв дізнався від своїх колег⁴⁹.

Однак, поліцейські були задіяні в інших злочинах. Георгій Коломієць тут відзначився в цілому спектрі злочинів. На початку окупації він був помічений в єврейському погромі з єврейськими жертвами/смертями. Неодноразово грабував, бив євреїв, за що його прозвали катом⁵⁰. Коломієць налагодив підбір донощиків, які виявляли сім’ї, в яких конфісковували майно. Також наявні факти морального та сексуального знущання над жертвами. Коломієць змушував євреїв танцювати, коли ті молилися, після чого одному зі стариків відрізали бороду і посадили в підвал⁵¹. Зі своїм колегою Коломієць вчинив групове згвалтування єврейки⁵².

В січні 1945 р. Георгій Коломієць був засуджений до розстрілу. Через місяць цей вирок був замінений каторжними роботами до 20 років, однак вирок не відбув, бо в грудні 1946 р. помер⁵³.

Серед інших поліцейських, які чинили злочини над мізоцькими євреями – Володимир Виногродський. В липні 1941 р. він вступив в Мізоцьку районну поліцію, був комендантом, отримував плату 550 руб. Був задіяний під час масового вбивства євреїв в Мізочі, конвоював їх до страти. Перед масовим вбивством єврейської громади розстріляв Мотера Мізоча⁵⁴. Свідок Зофія Філіпець зазначала, що Виногродський проводив обшуки по квартирах, шукав євреїв. Щоб врятувати своє життя і життя євреїв, яких переховувала, Зофія Філіпець дала Виногродському горілки і він пішов з її дому⁵⁵. В січні 1945 р. його було засуджено розстрілу, однак покарання замінили на 20 років арешту, з яких він відсидів 11 років, 4 місяці і 25 днів⁵⁶.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОКОСТ І СЬОГОДЕННЯ

З метою вшанування пам’яті жертв Голокосту в Мізочі традиційно двічі на рік проводяться меморіальні заходи: 13-14 жовтня (масове вбивство євреїв Мізоча) і 27 січня (Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту) біля пам’ятника Голокосту. Він знаходиться близько в 300 м від місця розстрілу євреїв. Саме місце розстрілу не позначене пам’ятними таблицями чи знаками, довкола знаходяться землі сільськогосподарського призначення.

Прийнято вважати, що монумент у Мізочі збудовано на початку 90-х років. Про це зазначається і в довідкових виданнях⁵⁷. Однак з розповіді свідка, пам’ятник було зведено в травні 1989 р.⁵⁸. Ініціаторами його встановлення виступили дирекція мізоцького цукрового заводу та Мізоцька селищна рада⁵⁹.

Очевидно часи перебудови означилися і на формуванні напису на пам’ятнику, відходом від радянських кліше. Напис «Вічна пам’ять розстріляним фашистами людям єврейського походження 1942 р.» вказував на євреїв як жертв Трагедії, а не звичних «мирних радянських громадян». Таке формулювання існувало до літа 2012 р., коли після реставрації пам’ятника напис замінено на більш лаконічний: «В пам’ять жертвам Голокосту 1942 року».

Пам’ятник являє собою стелу висотою близько 6 м. В первісному вигляді на ньому було гіпсове зображення напівоголеної єврейської сім’ї (чоловік, жінка, дитина). Жінка (мати) тримала в обіймах дитину, чоловік лежав (очевидно поранений). Зображення, зроблені з гіпсу, з часом поруйнувалися (посипалися). У 2012 р. вигляд сім’ї змінився. Відтепер чоловік-єврей на передньому плані виглядав оборонцем сім’ї. Жінка з дитиною знаходилися позаду нього.

Серед єврейських пам’яток історії та культури в Мізочі наявний єврейський цвинтар, який нажаль до 2015 р. виконував функцію пасовиська.

В 2015 р. завдяки міжнародному проєкту територію огороджено та припасовано табличку, на якій зазначено: «Нова огорожа єврейського кладовища була встановлена неприбутковим товариством зі збереженням й захисту єврейського товариства в Європі (ESJF) за сприяння Федеративної Республіки Німеччини при підтримці Фонду Конрада Аденауера та ВААДУ України у пам’ять про загиблих в роки Шоа єврейську громаду смт Мізоч».

В 2019 р. волонтерами на цвинтар були повернуті мацеви, знайдені в мізоцькому парку. За деякими даними, під час німецької окупації мацеви зі цвинтару використовували для обмощення доріжок в парку.

Нащадки тих, хто вижив після мізоцької Катастрофи почали навідувати Мізоч в кінці 80-их – 90-их рр. XX ст. За словами свідків, вперше це відбулося в 1986 р. Однак тоді євреї прийшли «на голе поле», по скільки ще пам’ятного знаку не було⁶⁰.

Згодом, на 50-річчя трагедії в 1992 р. в Мізоч прибула делегація євреїв з ПАР, Ізраїлю, США⁶¹. На початку серпня 1992 р. газета «Нове життя» розповідала про їх візит до Мізоча так: «Поклонитися прахові своїх загиблих предків приїхали євреї з Ізраїлю, США. Вони йшли тим шляхом, яким йшли в 1942 році їх батьки… Гості зі США та Ізраїлю помолилися, насипали навколо пам’ятника землю, яку привезли з Ізраїлю. Равин Йона Гулер відкрив меморіальну дошку, встановлену на пам’ятній стелі. Виготовили цю дошку нащадки загиблих євреїв»⁶².

Тоді ж гості з Ізраїлю завітали до рятівниці Марії Мосійчук. Врятований єврей Леон Перл в інтерв’ю газети зазначав, що він вперше за 50 років відвідав свою Батьківщину: «Мені добре в Америці, я міг би все забути, але як можна забути… Доки зможу, я буду сюди приїздити. А як не зможу, то я суворо наказав своїм дітям, щоб вони приїжджали⁶³.

З настанням сумного ювілею – 70-річчя трагедії в 2012 р. в Мізочі активізувалися процеси меморіальних практик жертв Голокосту⁶⁴. Заплановані заходи на 80-річчя трагедії в 2022  р. не вдалося реалізувати у зв’язку з повномасштабним нападом росії на Україну.

В 2019 р. в Мізоч навідувалася врятована під час Голокосту Ассія Раберман⁶⁵. На сьогодні 94-річна Ассія Раберман присвятила своє життя в освітніх програмах TOLI. У співпраці з Інститутом досліджень Голокосту та прав людини ім. Ольги Ленгель виступає перед вчителями Польщі, Україні, Литві, Греції, Італії та США. В 2019 р. брала участь в семінарі про Голокост для учителів Литви⁶⁶.

Нещодавно листопаді 2022 р., в семінарі про Голокост та права людини, який організував TOLI з УЦВІГ було заплановано її виступ⁶⁷. В 2021 р. я взяв в неї свідчення про Голокост в Мізочі⁶⁸.

З 2020 р. ініціатива мізоцької громади співпрацює в проєкті «Мережа пам’яті»⁶⁹. В квітні 2021 р. відбулося дослідження території неінвазивним способом, де ймовірно було захоронення євреїв в 1942 р. В планах співпраці – встановлення та догляд за меморіальними знаками, публікація дослідження про єврейську громаду та Голокост в Мізочі в середині 2023 р.

ДОСЛІДЖЕННЯ ГОЛОКОСТУ В УКРАЇНІ

В цьому тексті я не можу оминути питання досліджень Голокосту в сучасній Україні. Зазначу, що в Україні частково діють стереотипи щодо дослідників Голокосту, вбачаючи їхню зацікавленість в темі у їхньому єврейському корінні. Мене неодноразово запитували, чи я єврей і чому досліджую Голокост, а не Голодомор. Хоча насправді більшість професійних дослідників Голокосту в Українці – українці.

Нажаль, в Рівному та Рівненській області, де я живу та працюю дослідників Голокосту можна перечислити на пальцях однієї руки. Однак це та ситуація, яка визначається якістю, а не кількістю. Професор Максим Гон, який зараз захищає Україну в українській армії від російських окупантів⁷⁰ є автором збірника документів Голокосту на Рівненщині⁷¹, автором посібника з геноцидознавства⁷². Зявдяки ГО «Мнемоніка», очільником якої він є зі співзасновниками Петром Долгановим, Наталією Івчик в Рівному встановлено камені спотикання (2018)⁷³, пам’ятник бранцям рівненського гетто (2019)⁷⁴ тощо. В листопаді 2022 р. ця організація отримала відзнаку Мюнхенського центру документації націонал-соціалізму⁷⁵.

Розвиток студій Голокосту в Україні без сумніву має позитивні тенденції. Є офіційна дата – 1996 р., яка позначила певний рубіж в розвитку Голокостознавчих студій. Це захист першої в Україні дисертації про нацистський геноцид щодо євреїв України (1941–1944 рр.). Анатолія Подольського. З того часу за чверть століття відбулися якісні зрушення в цій галузі – захищено більше 20 дисертацій з тематики Голокосту.

Я дозволю собі не погодитися з оцінкою колеги по цеху Олександра Круглова, який зазначав, що в розвитку студій Голокосту на сьогодні «перспективи не дуже райдужні» з його подальшою аргументацією⁷⁶. Така оцінка могла б мати місце тоді, коли йшлося б про стан історіографії в 2000-х рр., але не сьогодення. Я пригадую 2010 р., коли в аспірантурі обрав тему Голокосту для дисертації. Тоді мені вказували на можливі труднощі, пов’язані з непростою ситуацію та доволі кволим розвитком школи Голокосту в Україні. Однак станом на 2023 р. ми маємо якісно іншу ситуацію – в Україні виокремилося стабільне коло дослідників, для яких тема Голокосту – професійна тема дослідження.

Найбільш якісні зрушення в українській історіографії Голокосту, а також публічній історії цього напряму стали особливо помітні за останні п’ять років. Ми бачимо не поодинокий процес публікацій українських науковців у міжнародних фахових журналах та інтеграцію дослідників до Західної академії. Ще більш вражаючою буде оцінка, якщо порівнювати з нашими сусідами – росією та білорусією, де тоталітарні режими в принципі унеможливлюють такі дослідження.

Молоді українські науковці, вільні від стереотипів та раніше сформованих кліше беруться за дискусійні, дражливі теми суспільства. Теми колабораціонізму, ролі української поліції у «вирішенні єврейського питання» висвітлюють у своїх працях українські дослідники (Юрій Радченко, Андій Усач, Роман Шляхтич, Даніїл Ситник, Тетяна Бородіна). Значно розширилося коло питань, на які звертають увагу науков(и)ці – гендерна історія Голокосту (Марта Гавришко, Наталія Івчик), питання неоднозначності bystander, мікроісторія та локальні студії, кейси на конкретних осіб (виконавців геноциду). Поступово викристалізовується молода генерація науковців, яка складає ядро української історіографії. Свідченням цього є останній випуск провідного українського журналу «Україна модерна», № 34 за 2023 рік, присвячений Голокосту: «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину» зі статтями молодих вчених.

З року в рік в Україні зростає чисельність майданчиків, де обговорюються дискусійні питання історії Голокосту (від Львова, Рівного до Києва, Харкова, тощо), організовуються наукові та публічні заходи, семінари тощо. Такими майданчиками є академічні дискусії та конференції організовані Українським центром вивчення історії Голокосту, директор – Анатолій Подольський (Київ)⁷⁷, Українським інститутом вивчення Голокосту «ТКУМА», директор – Ігор Щупак (Дніпро)⁷⁸, Центром дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, директор – Юрій Радченко (Харків)⁷⁹, ГО «Мнемоніка», голова – Максим Гон (Рівне)⁸⁰. ГО «Після тиші», голова – Андрій Усач (Львів) реалізує проєкти в сфері меморіальної культури та публічної історії антропології. Понад 100 усноісторичних інтерв’ю про Другу світову війну, Голокост, радянські репресії тощо – в архіві цієї організації⁸¹. Ще одним внеском у розуміння Голокосту стала серія семінарів із залученням провідних міжнародних дослідників Голокосту «Подолання минулого», проведених у форматі інтерв’ю на сайті «Ukraina Moderna»⁸².

Українські дослідники є консультантами та співавторами документальних фільмів про Голокост (Ігор Щупак, Максим Гон, Андрій Усач, Юрій Капарулін, Роман Михальчук та інші)⁸³. Вищеперечислені заходи виходять з наукової площини в сферу публічної історії, що сприяє збереженню пам’яті про Голокост в українському суспільстві.

Певний рівень засвідчує факт, що українські дослідники Голокосту є запрошеними викладачами в американських та європейських закладах освіти з власними курсами.

Слід виділити певні риси, що позитивно впливають на дослідження Голокосту в Україні. В Дніпрі діє Інститут «ТКУМА», який видає рецензоване видання – «Проблеми історії Голокосту: український вимір». З 2020 р. цей журнал набув статус фахового видання в Україні, що є важливим фактором для викладачів, які працюють в закладах вищої освіти. Також Український центр вивчення історії Голокосту в Києві донедавна видавав спеціалізований журнал «Голокост і сучасність», де публікувалися українські та закордонні дослідники. Публікації в обох виданнях безкоштовні, потребують відповідного рівня, що відображається на високому рівні досліджень. Водночас обидва центри акцентують свою діяльність більше на освітній, діяльності, адже переважна частина проєктів призначені для вчителів та учнів шкіл.

Інша стратегія підтримки досліджень Голокосту в центрі досліджень Голокосту імені Джека, Джозефа та Мортона Менделів Меморіального Музею Голокосту у Вашингтоні. Керівник програми – Наталя Лазар. Цей проєкт розрахований більше на науковців, ніж для освітян. З 2016 р. і до сьогодні в Києві організовуються школи-семінари, орієнтовані на дослідників Голокосту та тих, хто має намір займатися цієї темою. Напад росії на України 2022 р. вніс свої корективи – розроблена спеціальна віртуальна програма підтримки українських науковців для реалізації їхніх проєктів на основі опрацювань джерел меморіального музею Голокосту США протягом 2022–2023 рр. Зараз в час екстреми така підтримка (моральна та матеріальна) особливо цінна для українців. В останнє десятиріччя все більше українських дослідників  користуються цією можливістю.

Слід також зазначити, що російське вторгнення в Україну вплинуло на ставленні західних інституцій до українських дослідників, які стали пропонувати більше можливостей для реалізацій дослідницьких програм українцям в контексті грантів та стажувань (резиденційних та нерезендиційних).

Впевнений в подальшому якісному розвитку досліджень Голокосту в Україні. Для цього є всі підстави. А Перемога над ворогом в мирній країні ще більше активізує цей процес.