УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ ТА ГОЛОКОСТ В УКРАЇНІ: ПОБІЖНИЙ ОГЛЯД

Коли 29 липня 1941 року німецькі війська окупували місто Звенигородку (Черкаська область), там проживало близько 1,300 місцевих євреїв і біженців із заходу, що становило трохи більше 10% від загальної кількості населення. З приходом німецької влади тут не відбулося стихійних погромів, натомість окупанти змусили зареєструватися всіх євреїв та відправили на примусові роботи. Євреї жили у своїх домівках до вересня 1941 року, коли за наказом військової комендатури німецькі та допоміжні поліцейські загони їх усіх запроторили у гетто. Охороною гетто займалася новостворена українська допоміжна поліція.¹

Родина Красиловських належала до числа примусово переселених євреїв Звенигородки. За свідченням доньки, Любові Красиловської, яка тоді ще була дитиною, до них подеколи приходили місцеві неєвреї задля обміну товарів, або ж банального грабунку. Одного разу до хати зайшов їхній довоєнний сусід Гришко, який з початком війни вступив до допоміжної поліції. Він вимагав у матері Любові нову ковдру, яку вона буцімто мала зв’язати для нього. Жінка відповіла, що наразі нічого подібного не має. Поліцейський розлютився і почав бити жінку. Закінчивши, Гришко зв’язав жінку і пішов з будинку, але незабаром повернувся з німецькими солдатами і змусив Любов Красиловську копати яму для власної матері. Жінка попросила попрощатися з дитиною, на що поліцейський відповів: «Мовчи, жидівска мордо, 23 роки ви нас мучили».² Після цих слів він вистрелив у жінку з пістолета, а потім вирішив «добити» її пострілом з гвинтівки із розривними кулями. Події жорстокого вбивства матері розгорталися на очах у Любові Красиловської. Як вона стверджувала під час післявоєнного інтерв’ю, наказ про вбивство не надходив від представників німецької влади.³ Це демонструє роль особистої ініціативи допоміжних поліцейських в участі в Голокості на місцевому рівні.

Під час аналізу тематичних джерел, на кшталт свідчень очевидців та жертв німецької окупаційної політики, можна часто зустріти інформацію про місцевих винуватців – співробітників допоміжної поліції. Однак у випадку, коли свідчення прямо не подають первинну інформацію про конкретних винуватців, часто залишається лише їхня збірна назва «поліцаї». Звернувшись до історіографії я був здивований величезною кількістю різноманітних термінів, які існували на позначення допоміжної поліції. Саме тому проблема визначення дефініцій терміну є актуальною, адже понині не існує універсального пояснення. Сама назва приховує різноманіття формувань військово-поліцейських формувань з місцевого населення, які діяли як під егідою різних німецьких поліцейських органів, так і поза їхнім впливом.

ОРГАНІЗАЦІЯ

Формування підрозділів української поліції бере свій початок з нацистської військової кампанії в Польщі. На неодноразові прохання представників проукраїнських сил у грудні 1939 р. німецька влада заснувала першу для українців поліцейську академію в Закопаному. Хоча польська поліція була головною допоміжною силою в окупованій Польщі, однак єдиним регіоном останньої, де українська поліція була домінуючою, став дистрикт Галичина, який був захоплений нацистами внаслідок нападу на Радянський Союз.⁴ На початку свого існування на окупованих територіях України, допоміжні поліцейські підрозділи називалися українською народною міліцією (ukrainischen Miliz). Український випадок не був унікальним, адже, наприклад, литовська допоміжна поліція, сформована місцевими націоналістами з Фронту литовських активістів, спочатку називалася литовською службою порядку (litauischen Ordnungsdienst). Дещо пізніше, литовські та усі подібні протополіцейські загони були перетворені на допоміжну поліцію в системі німецької (Schutzmannschaft).⁵

На теренах України протополіцейські загони з місцевого населення створювалися за трьома типовими сценаріями. Перший – і, виходячи з джерел, найбільш поширений, полягав у тому, що міліція формувалася за прямою вказівкою членів Організації українських націоналістів (ОУН). Ще напередодні та під час війни націоналісти видали низку інструкцій, на кшталт бандерівської «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», у яких одне з ключових місць у власній діяльності відводилося організації роботи міліції. Загалом, бандерівська та мельниківська ОУН розглядала міліцію як зародок майбутньої української армії, створення якої допоможе здобути незалежну державу. Власне кажучи, у незалежності України і полягала кінцева мета ідеології інтеґрального націоналізму. Існував другий сценарій, за яким загони самооборони, що також називалися «міліцією», створювалися мешканцям населених пунктів під час періоду міжвладдя, тобто між відступом радянської влади та приходом німецької армії. У цьому випадку створення міліції не мало політичного підтексту, а основним мотивом їх постання був захист мирних жителів від мародерів і бандитів. Наостанок, третій сценарій формування допоміжної поліції – за фактом приходу німецьких військ, тобто за наказом місцевої комендатури або інших органів.⁶

Проголошення керівництвом бандерівської фракції ОУН «Акту відновлення Української держави» 30 червня 1941 р. спровокувало німців до масових репресій проти націоналістів. Як наслідок, навіть попри те, що українські «міліціонери» співпрацювали з німецькими представництвами на місцях, центральне керівництво апарату СС і поліції розпустило усі діючі загони міліції та переформувало їх на допоміжну поліцію в системі німецької. Як слушно наполягає Джон-Пол Химка, націоналістичну «міліцію» та німецьку «допоміжну поліцію» не слід плутати, адже між ними існувала принципова різниця у процесі формування та вербування особового складу; наприклад, керівництво та задачі «міліції» повністю визначалися членами ОУН.⁷ Проте, як свідчать джерела та історіографія, реальних відмінностей між діяльністю та персоналом як націоналістичної «міліції», так і допоміжної поліції практично не існувало. Значна частка колишніх «міліціонерів» продовжувала службу в лавах допоміжної поліції. Навіть українські націоналісти, проти яких німці розгорнули репресії влітку-восени 1941 року, подеколи зберігали сильний вплив на поліцію. Більше того, офіційні інструкції ОУН щодо створення української народної міліції не тільки не суперечать функціям, які німці покладали на допоміжну поліцію, але майже повністю їх повторюють.

Розгалужена мережа поліцейського апарату Третього Райху поширилися й на окуповані території СРСР. Нагляд за створенням допоміжної поліції здійснювали члени айнзацґруп (у відомстві Головного управління імперської безпеки, RSHA), жандармерії або німецької міської поліції (Schutzpolizei) під контролем поліції порядку (Ordnungspolizei), а також таємної військової поліції (Geheime Feldpolizei). У кожному регіоні допоміжна поліція називалася по-різному. Розуміння цього може допомогти визначити місцезнаходження конкретних загонів допоміжної поліції, час і інституційну приналежність даної «поліції». Так, у північно-західних окупованих регіонах СРСР (район дії групи армій «Північ» та «Центр»), що знаходилися під владою військової адміністрації, місцева білоруська та російська допоміжна поліція в офіційній документації називалася Ordnungsdienst (OD, буквально – «служба порядку»); у південно-східних регіонах України, також окупованих військовою адміністрацією, німецька влада використовувала термін Hilfspolizei (Hipo, буквально – «допоміжна поліція»).⁸ У зоні військової адміністрації допоміжна поліція підпорядковувалася місцевим комендатурам (Ortskommandantur), або таємній польовій поліції, тобто знаходилася у відомстві діючої у районі охоронної дивізії Вермахту. На територіях, контрольованих цивільною адміністрацією, а саме Райхскомісаріаті Остланд (РКО) і Райхскомісаріаті Україна (РКУ), поліція підпорядковувалася місцевим командувачам СС та поліції (SSPF). На підставі декрету від 6 листопада 1941 року для допоміжної поліції на цих теренах було остаточно встановлено назву Schutzmannschaft. До назви додавалися географічні префікси, такі як litauische (литовська), weißruthenische (білоруська), ukrainische (українська) тощо.⁹ Незважаючи на різницю в назвах, усі ці формування де-факто були «допоміжною поліцією», оскільки виконували відповідні функції (від контролю руху до безпосередньої участі в Голокості).

ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ

Як правило, до поля зору дослідників потрапляє лише трансформація націоналістичної «міліції» у допоміжну поліцію, натомість подальше інституційне оформлення майже не досліджується. Історики часто обмежуються самою назвою («українська поліція»), не вдаючись до розгляду структури, що дуже важливо, зокрема, задля точнішого визначення винуватців Голокосту. Наприклад, після репресій націоналістів та відсторонення їх від керівництва у Києві у лютому 1942 р. не існувало єдиної «української поліції». Замість неї було сформовано три окремих відомства, які взаємодіяли між собою у службових питаннях.

Перш за все, охороною правопорядку, патрулюванням вулиць та різними допоміжними завданнями (наприклад, облавами з метою примусового вивезення місцевого населення на роботу до Німеччини) займалася українська охоронна поліція (УОП), або Schutzmannschaft des Einzeldienst. Коли у літературі та джерелах йдеться про «українську поліцію», то скоріш за все мається на увазі УОП. Її співробітників найчастіше можна побачити на різних фотознімках, адже вони були найчисленнішою ланкою допоміжної поліції. У великих містах УОП діяла під контролем німецької міської поліції (Schutzpolizei), а у селах та невеликих містах – підкорялася наказам жандармерії (Gendarmerie). Станом на листопад 1942 р. на окупованих теренах України діяло бл. 69,000 співробітників УОП, нагляд за якими здійснювали 9,500 німецьких працівників жандармерії та міської поліції.¹⁰

Зі службовцями УОП тісно співпрацювали агенти та слідчі з української кримінальної поліції (УКП), або Sicherheitsschutzmannschaft. Слід одразу зауважити, що у невеликих населених пунктах могло взагалі не існувати УКП, натомість її функції виконували один або декілька слідчих з кримінальних та політичних справ, або ж навіть співробітники УОП. У великих містах УКП також функціонувала під іншими назвами, як «слідчий відділ», або «українська поліція безпеки» чи навіть «українське гестапо», які частково прояснюють характер діяльності її співробітників. Можна помітити певні аналогії до організації німецької кримінальної поліції (Kripo), співробітники якої залучалися до Голокосту у складі різних поліцейських формувань, зокрема айнзацґруп. Найбільш хрестоматійний приклад – шеф Kripo, ґрупенфюрер СС Артур Небе, якого напередодні німецького вторгнення в СРСР призначили на посаду командира айнзацґрупи «B»; до листопада 1941 р. її члени знищили бл. 45,000 осіб переважно євреїв.¹¹

Отож, до обов’язків УКП належав пошук, арешти та допити «політичних» ворогів Німеччини – насамперед євреїв, комуністів, радянських партизанів та націоналістів. Остаточні вироки за політичними справами у великих містах виконувалися безпосередніми керівниками УКП – місцевою філією німецької поліції безпеки та СД (Sipo/SD, яка фактично була представництвом RSHA на окупованих територіях). У малих містах вироки виконували інші німецькі інституції – німецька жандармерія, або допоміжна поліція. За браком джерел, складно визначити загальну чисельність співробітників УКП в Україні. У невеликих містечках їхнє число не перевищувало кількох осіб, в той час як у великих містах нараховувалося до 40 осіб; у Києві чисельність працівників УКП була найвищою – близько 190 осіб.¹²

Осібно від УОП та УКП перебували частини так званої «закритої служби», або Schutzmannschaft in geschlossen Einheiten. Насамперед йдеться про батальйони допоміжної поліції (Schutzmannschafts-Battalion), нумерація яких позначала місце їх формування або підпорядкування (Райсхкомісаріат Остланд – №№1–50, Білорусь – 51–100, Райсхкомісаріат Україна та інші території – 101–200). Переважна більшість таких частин створювалася під керівництвом Ordnungspolizei, однак існували окремі батальйони при Sipo/SD (у Києві, Харкові та Луцьку зокрема). На відміну від УОП та УКП, співробітники яких вільно поверталися додому у позаслужбові часи, бійці «закритих частин» перебували на казармовому становищі. Як наслідок, німецьке керівництво могло швидко перекинути ці воєнізовані загони у різні кутки окупованих територій, що робило «закриті частини» найбільш мобільним і боєздатним поліцейським відомством. Мобільність дозволяла використовувати їх не лише під час завдань з охорони та патрулювання, тому до їхніх першочергових завдань належали виїзди на антипартизанську боротьбу.¹³

ПЕРСОНАЛ

Як уже було сказано, перші протополіцейські загони (міліції) були здебільшого організовані бандерівською та мельниківською фракціями ОУН. На основні посади призначалися відповідно українські націоналісти, ветерани Української революції 1917-21 рр. або антирадянськи налаштовані місцеві. Поміж архівних документів поліції одного з сіл Київської області можна знайти інструкцію, в якій прямо зазначається, що на посаду коменданта «належить вибрати знаного націоналіста», а увесь кадровий персонал має набиратися виключно зі «свідомих українців».¹⁴ Попри те, що вже влітку 1941 р. німці розпочали переформатування «міліцій» на допоміжну поліцію, супроводжуючи процес «чисткою» особового складу, у деяких районах вплив націоналістів зберігався упродовж усієї окупації. У Києві майже кожен керівний працівник штабу УОП належав до ОУН або емігрантського середовища. Ба більше, після двох великих хвиль німецьких репресій проти ОУН, станом на 1 липня 1942 р. коменданти поліції шести з одинадцяти районів міста також належали до числа націоналістів, що прибули із Заходу.¹⁵

В УОП та деяких «закритих частинах» (115-й, 118-й батальйони) керівні та офіцерські посади займали так звані «політичні активісти» (за класифікацією Олександра Прусіна). Крім власне членів ОУН, до них належали представники української та російської військової еміграції часів Української революції 1917-1921 років, або антирадянськи налаштовані місцеві жителі. Якщо в Західній та Центральній Україні протополіцію зазвичай створювали члени ОУН, у Східній та Південній Україні політичний вплив поширювали представники російського праворадикального Національно-трудового союз (НТС). Загалом, для «політичних активістів» поліцейська служба була добровільним вибором на користь боротьби з радянським режимом та/або сходинкою до створення незалежної України (або Росії у випадку з НТС). Зростаючи в контексті загальної радикалізації політичного дискурсу в Європі, їхня боротьба нерідко проходила під гаслами ототожненням євреїв з комунізмом.¹⁶

Та все ж переважна більшість рядового персоналу не були «політичними активістами». Виходячи з наявної літератури відомо, що більшість поліцейських були місцевими, молодими чоловіками домінуючого етнічного походження (українці), що не належали до жодної діючої політичної організації.¹⁷ Єдиної відповіді на питання, чому ці люди приєднувалися до лав допоміжної поліції, не існує. Перш за все, варто виходити з безпосередніх умов вступу: добровільно або під примусом. Добровільний вступ характерний для тих, хто вбачав у роботі в поліції новий соціальний ліфт, або ж вихід зі скрутного матеріального становища суворої окупаційної дійсності.

Що ж стосується примусу, в першу чергу йдеться про військовополонених-червоноармійців, для яких служба в поліції виявлялася справжнім порятунком. За підрахунками Дітера Поля, у таборах для військовополонених на теренах України загинуло всього від 700,000 тис. до 1,2 млн. осіб, що означало, що як і у випадку Голокосту, «Україна також була центральним місцем масової загибелі радянських військовополонених».¹⁸ Відсутність альтернатив частково можна вважати своєрідною формою примусу – після проголошення кампанії по примусовій мобілізації населення на роботу в Німеччину весною 1942 року, ряди поліції швидко поповнилися новими кадрами. На пунктах мобілізаційних зборів «остарбайтерів» перебували представники від української поліції, які пропонували єдину можливу альтернативу примусовій відправці – поліцейська служба.

Очевидно, в умовах, коли більшість місцевих колабораціоністів не належали до «політичних активістів», було б неправильно розглядати причетність місцевої поліції до злочинів виключно як наслідок ідей українського інтегрального націоналізму. Крім того, мотиви вступу на службу не обов’язково відповідали мотивам поліцейських під час самої служби, оскільки одна й та сама особа протягом усього періоду окупації могла пасивно спостерігати за злочинами, брати в них активну участь або чинити опір. Що стосується конкретних мотивів співучасті в масовому насильстві, то суб’єктивна сторона, ймовірно, полягала в суміші ідеології (націоналізм, антисемітизм, антибільшовизм), конформізму (небажання виділятися з натовпу, пасивне виконання наказів) і різноманітності особистих мотиви (ненависть до конкретної людини). Вірогідною об’єктивною стороною злочинів була їхня легалізації та рутинізації (насильство над євреями не каралося німецькою владою), на що також впливала нацистська пропаганда (маргіналізація та дегуманізація євреїв). Разом чи окремо, ці фактори могли спонукати окремих поліцейських до вчинення злочинних дій.¹⁹

Колективний портрет УКП різко контрастує з ситуацією в УОП та «закритих частинах». На київському прикладі можна помітити його три характерні риси. По-перше, незважаючи на домінування в місті українського населення, після реєстрації як окремого відомства, посади в УКП частково обіймали особи неукраїнського походження. Подібні тенденції спостерігалися в багатьох великих містах: у Львові допоміжна кримінальна поліція була майже повністю зайнята поляками; у Запоріжжі серед слідчих можна було знайти росіянин та болгар; з огляду на російський корінь прізвищ багатьох слідчих можна припустити, що й УКП у Миколаєві не стала винятком.²⁰ По-друге, в УКП була зосереджена велика кількість колишніх комуністів і співробітників НКВС, що пов’язано з характер «політичної» роботи (проведення слідства проти радянських активістів, євреїв та українських націоналістів).²¹ Німці були переконані, що членство в партії в Радянському Союзі було радше інструментом для збільшення соціально-економічних можливостей, ніж показником справжніх політичних переконань. Тому в багатьох містах вони використовували допомогу місцевих комуністів як неофіційних агентів, ба навіть запрошували їх на службу в поліцію. По-третє, будучи частиною німецької політичної поліції (Sipo/SD), персонал УКП регулярно фільтрувався, а всі нелояльні кадри відсіювалися. Власне, внутрішня політика Sipo/SD була розроблена таким чином, щоб відібрати найбільш корисних для німецької влади працівників. Тому серед УКП було пропорційно більше лояльних до німців поліцаїв. За таких обставин не дивно, що 16 із 19 керівних командирів УКП восени 1943 р. вирішили евакуюватися з Києва разом з німцями.

УЧАСТЬ УОП, УКП ТА «ЗАКРИТИХ ЧАСТИН» У ГОЛОКОСТІ

Так само, як і контрольована німцями українська допоміжна поліція, керована ОУН українська народна міліція була глибоко залучена в Голокост. Як переконливо довів Кай Струве, єдиного сценарію антиєврейського насильства з боку українських націоналістів влітку 1941 р. не існувало.²² Це могло бути виконання наказів німецької влади, заздалегідь сплановані дії самих членів ОУН, або ж стихійні акції ритуального характеру за підтримки місцевого населення. Львівський погром – чи не найбільш добре задокументований приклад антиєврейського насилля, в якому брали участь міліціонери ОУН. Під час відступу із Західної України в червні 1941 року радянська влада санкціонувала розстріли тисяч політичних в’язнів у місцевих тюрмах; частина жертв були націоналістами. Після окупації німцями цих територій злочини НКВС одразу були розкриті та широко використані в пропагандистських цілях. Німці штучно посилювали антисемітські настрої місцевого неєврейського населення, пов’язуючи вчинене радянськими спецслужбами насилля з євреями. Тому єврейський погром у Львові не в останню чергу відбувався під гаслом боротьби з «юдо-більшовизмом». Підконтрольна бандерівцям українська міліція здійснювала арешти, фізичні тортури та вбивства євреїв протягом кількох перших днів липня 1941 року.²³ Аналогічні випадки трапилися на захоплених німцями територіях Західної України, однак в угорській окупаційній зоні насильство не набуло такого масштабу.²⁴

Злочини проти євреїв, скоєні міліцією ОУН, не обмежувалися виключно Західною Україною, де націоналістам вдалося закріпитися на високих посадах в окупаційній адміністрації. Відома джерельна колекція «Повідомлення зі східних окупованих територій», складена співробітниками Sipo/SD, насичена згадками про безпосередню участь місцевих «міліціонерів» у Голокості в інших регіонах. Наприклад, в Радомишлі, що у Північній Україні, 6 вересня 1941 р. «зондеркоманда 4а розстріляла 1107 дорослих євреїв, а українська міліція розстріляла 561 єврейську дитину». Приблизно в цей же час у Коростені «розстріляно 238 євреїв, яких українська міліція зігнала в спеціальні будинки». Трохи пізніше, 21 вересня, новостворена «міліція» міста Умань разом з німецькими солдатами всупереч плану вчинили єврейський погром: «У ході подій усі єврейські будинки були знищені, з яких вилучено всі цінні речі».²⁵ Деякі джерела містять інформацію про діяльність української міліції або поліції у вбивстві євреїв на півдні України, в німецькій і румунській окупаційних зонах.²⁶ Місцеві міліціонери/поліцейські були тісно залучені до масового насильства проти євреїв як під контролем ОУН, так і без нього.

Розпуск української народної міліції було остаточно завершено наприкінці 1941 року. У деяких віддалених районах, як-от у Східній Україні, цей процес тривав до літа 1942 року.²⁷ Коли німецька влада остаточно сформувала українську допоміжну поліцію, деякі (або більшість) колишніх міліціонерів автоматично продовжували службу. Процес переходу контролю над поліцією від ОУН до німців супроводжувався зниженням рівня автономії та розподілом відповідальності між кількома відомствами. Цей інституційний поділ був найбільш помітний у великих містах, де працівники УОП і УКП перебували під постійним наглядом німецьких офіцерів, а насильство було чітко регламентоване. Натомість в провінції окупаційна влада відчувала гостру нестачу німецьких кадрів. Іншими словами, в сільській місцевості допоміжна поліція отримали необмежену владу, що призвело до високого рівня неконтрольованого свавілля і насильства.²⁸

Охорону правопорядку доручали офіцерам української охоронної поліції (УОП), які інколи брали участь у «політичних» арештах за наказом місцевого відділу Sipo/SD. Наведений документ ілюструє масштаби таких операцій у великих містах після ухвалення «остаточного вирішення єврейського питання» (за результатами Ванзейської конференції 20 січня 1942 р.). Лише одного дня у березні 1942 року у Львові було затримано 1,648 євреїв. Загалом, з березня по грудень 1942 р. було заарештовано близько 70,000 євреїв, половина з яких була зібрана львівською УОП. Пізніше абсолютну більшість заарештованих чекало фізичне знищення в таборі смерті Белжець.²⁹ Було б неправильно вважати, що місцеві колабораціоністи не знали, що чекає на затриманих ними євреїв. Яскравою ілюстрацію цього є свідчення ув’язненої в уманському гетто єврейської дівчини, яка чула, як під час чергових алкогольних безчинства та ґвалтувань з боку поліцейських один з них сказав, виправдовуючи власні дії: «ви все одно тут для знищення».³⁰. Отож, члени УОП брали участь в облавах, конвоюванні, а також в охороні місць масових розстрілів. Наприклад, на наведених нижче світлинах яскраво демонструється причетність співробітників УОП до розстрілів євреїв після ліквідації гетто в Мізочі (Рівненська область). Загалом, 13–14 жовтня 1942 р. було знищено не менше 1,700 осіб. Деякі з фотографій, опублікованих у наступній частині цього допису, демонструють явне насильство, перш за все, щоб задокументувати злочини, вчинені допоміжною поліцією в Україні.

Деталі участі місцевих поліцейських у злочинній діяльності найкраще задокументовані їхніми свідченнями на (по)воєнних судових процесах в СРСР. Обставини слідства і тлумачення правильності слів обвинувачених (наскільки «чесно» обвинувачені пригадують події, або ж якою мірою радянські слідчі змушували їх «пригадувати» неіснуючі злочини) неодноразово ставали об’єктом застереження з боку істориків.³¹ Набагато «екзотичними» є свідчення місцевих поліцаїв, які вони надавали в ході різних судових процесів для німецьких інстанцій. Кілька з них вдалося виявити поміж трофейних німецьких документів, що зберігаються в Національному управлінні архівів та документації (NARA). У контексті досліджень колаборації важливість цих джерел полягає в тому, що вони дозволяють не лише підтвердити причетність місцевих поліцейських до масового насильства проти євреїв, але розповідають більше про ступінь суб’єктності злочинців. Наприклад, у грудні 1941 р. загін чисельністю 35 членів Коропської районної поліції (Чернігівська обл.) на чолі з комендантом на прізвище Шило вирушив до розташованого неподалік села Понорниця. Дорогою поліцейські, за власною ініціативою, розстріляли декількох зустрічних євреїв, а у Понорниці «Шило дав розпорядження до 12-ї години ночі заарештувати усіх жидів, конфіскувати їхнє майно, допитати, обшукати і у підвалі розстріляти. Там Шило дозволив усім бажаючим з нас виводити з камер молодих жидівок та їх ґвалтувати. […] Після цього одразу ж було проведено розстріл. […] Після розстрілу усі речі були переписані [поліцаєм] Боровиком і Шилом, за виключенням золота й годинників, та завантажені на шість підводи. Зранку ми виїхали у смт. Короп. Речі склали у комірну поліції. [Пізніше комендант] Шило в необмеженій кількості брав ці речі для себе». ³²

Інші джерела та історіографія лише підтверджують симптоматичний характер цього кейсу для більшості окупованих територій СРСР. Без жодної санкції згори сільські поліцейські ґвалтували, присвоювали майно та розстрілювали євреїв. За спостереженнями Джона-Пола Химки, подібні випадки були більш поширеними на теренах РКУ, ніж дистрикту Галичина.³³

З поміж усіх трьох згаданих мною відомств допоміжної поліції, ситуація з історичними розвідками щодо діяльності агентів та слідчих УКП найбільш критична. Парадоксально, за словами історика Яна Грабовського, але якщо польська охоронна поліція (або Policja Granatowa) вже не раз розглядалася дослідниками, польській кримінальній поліції (Polnische Kriminalpolizei), діяльність якої безпосередньо і значно більше пов’язана з винищенням єврейського населення на теренах Генеральної губернії, «в історичній літературі майже не присвячено жодного слова».³⁴ Таку ж ситуацію спостерігаємо на прикладі досліджень української кримінальної поліції, тому варто навести деякі приклади діяльності цього відомства.

Агенти УКП займалися зовнішнім спостереженням, ідентифікацією, пошуком, арештами та конвоювання затриманих до слідчого. Останній, в свою чергу, вів справи, використовуючи увесь доступний modus operandi. Так, в одному з районів Київської області у січні 1943 р. слідчий застосовував насилля до затриманого з метою дізнатися правду про походження його дружини-єврейки.³⁵ Проте на одному лише фізичному насиллі діяльність УКП часто не закінчувалася: у Києві шеф слідчого відділу Роман Біда (член мельниківської ОУН на псевдо «Гордон») був присутній під час масових розстрілів у Бабиному Яру, а у розпал активних пошуків уцілілих євреїв написав міському комісарові листа із проханням «в зв’язку з жидівсько-більшовицькою небезпекою в міст […] завести в місті в’язницю і концтабір, щоб мати змогу ізолювати непевні елементи»;³⁶ у Кривому Розі шеф слідчого відділу Василь Пастернак брав «активну участь у катуваннях й особисто їздив на розстріли місцевих мешканців», а також зберігав награбоване майно убитих євреїв; старший слідчий Кам’янець-Подільського відділу УКП Персіянов був безпосереднім учасником масових розстрілів цивільного населення, включно з євреями.³⁷

Зазвичай істориків найбільше цікавили ті військово-поліцейські підрозділи допоміжної поліції, діяльність яких викликала хвилю публічних дискусій. Зокрема, це стосується 115-го, 118-го та 201-го батальйонів допоміжної поліції, які могли бути залучені до Голокосту в Білорусі і командний склад яких був обсаджений, переважно, членами ОУН. Історик Пер Андерс Рудлінґ досліджував антипартизанську діяльність цих частин у контексті концепції «війни на повне знищення» (Vernichtungskrieg). Таким чином він припускає, що бійці батальйонів залучалися до масових розстрілів цивільного населення під гаслами знищення «бандитів» або їхніх «помічників». Ба більше, на деякий час 115-й та 118-й батальйони були зараховані до сумнозвісної бойової групи «фон Ґоттберґ» (Kampfgruppe von Gottberg) під керівництво командувача СС і поліції генеральної округи Білорусь, бриґадефюрера СС Курта фон Ґоттберґа.³⁸ Методи ведення антипартизанської війни, обрані керівництвом в особі фон Ґоттберґа, вирізнялися геноцидальним характером і найкраще характеризуються його власними словами: «бандитів, місцевих, запідозрених у бандитизмі і прихильності до бандитів, євреїв, циган, вершників [sic!] і неповнолітніх слід вважати шпигунами».³⁹ Німецький термін «партизани», який за наказом Гіммлера в серпні 1942 року був замінений на евфемізм «бандити», мав широке тлумачення. Іншими словами, потенційним кандидатом на знищення міг стати будь-хто з цивільного населення, незалежно від віку та статі. Як зазначив Алекс Кай, під час антипартизанських операцій «німецькі війська вбили сотні тисяч радянських мирних жителів, знищивши при цьому тисячі будинків і, навіть, цілі села, понад 600 лише в Білорусі. Переважна більшість жертв цих масових вбивств взагалі не мали відношення до партизанського опору, і практично всі ці вбивства мали расистський компонент».⁴⁰

Історію інших батальйонів допоміжної поліції, наприклад 116-го та 124-го, досліджував Іван Дерейко. Він дійшов висновку, що поліцейські обох брали участь у конвоюванні, арештах і безпосередніх стратах як єврейського, так і неєврейського населення Київської та Вінницької областей відповідно.⁴¹ Крім того, за словами Дітера Поля, 102-й, 103-й і 117-й батальйони також брали участь у масових розстрілах на території РКУ, зокрема в районі стратегічної дороги Durchgangsstraße IV.⁴² Нерозкритими в історіографії залишаються злочини інших мобільних поліцейських підрозділів, про які опосередковано згадувалося під час повоєнних процесів над колабораціоністами. Наприклад, 1-ша рота 108-го батальйону брала участь у розстрілі євреїв гетто Корець (Рівненська обл.), який відбувся 21 травня 1942 р. На післявоєнному досудовому процесі в СРСР один із колишніх поліцаїв батальйону свідчив про розстріли наступним чином:

«[…] коли усе єврейське населення [м. Корець] було зігнано на площу німці відібрали серед них працездатних, в першу чергу чоловіків, а потім жінок у кількості до 1,000 осіб. […] непрацездатних за віком чи хворобою жінок, дітей та літніх людей у кількості до 2,000 німці й поліцейські виводили групами по 200 чоловік і більше у ліс, що знаходився за 5-6 км від райцентру і там розстрілювали […] я особисто роздягав євреїв і 5 осіб розстріляв з гвинтівки».⁴³

Загалом, у той день було розстріляно близько 2,500 євреїв. Про винуватців масакри з числа 108-го батальйону в літературі не згадується.⁴⁴

Наостанок необхідно сказати декілька слів про порятунок. Безумовно, в історіографії описано багато випадків, коли поліцейські надавали допомогу жертвам нацистського терору. Тим не менш, у сприйнятті пересічних жителів (а тим паче євреїв) це скоріше належало до девіаційної форми поведінки. Киянин Анатолій Тимошенко під час інтерв’ю у 2006 р. згадував, що під час війни «у нас у будинку жив один поліцай, але всі казали, що він був хороший».⁴⁵ У цих словах можна побачити існування певною мірою «презумпції винуватості», коли до всіх поліцейських застосовувалися негативні конотації a priori. Насамперед, це стосується радше окупованих територій СРСР у кордонах станом на 1 вересня 1939 р. На думку деяких істориків, ситуація у Східній Галичині кардинально відрізнялася від інших регіонів не в останню чергу через поширення та вплив ідеології ОУН у цьому регіоні, а також через настрої місцевого населення, яке «все більше походило на симулякр нацистського суспільства, оскільки кумулятивна динаміка цього суспільства, що формувалося, подібно нацистському суспільству, мала непохитно розділити світ на друзів і ворогів, полювати на цих ворогів і перерозподілити соціальний капітал шляхом насильства».⁴⁶

ВИСНОВКИ

Зі сказаного вище можна зробити декілька основних висновків. По-перше, під час німецької окупації не існувало єдиної «української допоміжної поліції». Натомість вона складалася з низки структурних підрозділів, як-от УОП, УКП та мобільних загонів поліції, що особливо було помітно на прикладі великих міст. Кожне з цих відомств мало своє коло обов’язків: патрульна служба в УОП; слідча, агентурна та «політична» діяльність в УКП; та антипартизанська діяльність мобільних загонів поліції. Тим не менше, в невеликих населених пунктах подібного поділу обов’язків могло і не бути, і вся виконавча і судова влада одночасно зосереджувалася навколо посту місцевої поліції.

По-друге, сторінки довоєнних біографій можуть бути важливими в контексті розуміння мотивів колаборантів, але з точки зору колективної діяльності вони не відігравали вирішальної ролі. Адже сформувалася нова соціальна категорія, проміжна між німецькою владою та місцевим ненімецьким населенням — місцеві помічні працівники окупаційної влади. Поява нової, колективної ідентичності може пояснити стирання ментальних кордонів і дає змогу зрозуміти, чому українські націоналісти, радянські комуністи, кар’єристи, та прості робітники і селяни активно співпрацювали на службі в допоміжній поліції. Як видно з джерел та літератури, усі перелічені групи одночасно брали участь у знищенні «політичних ворогів» Третього Рейху.

По-третє, як створена ОУН «міліція», так і пізніше переформотована з неї українська допоміжна поліція несуть пряму та опосередковану відповідальність за Голокост на місцевому рівні. Випадки масового насильства фіксуються в усіх куточках окупованих територій України. Члени УОП зазвичай займалися виявленням, арештами, охороною та конвоюванням євреїв до місць розстрілу; під контролем німецької політичної поліції слідчі та агенти УКП проводили арешти та допити в’язнів; службовців мобільних воєнізованих загонів залучали до розстрілу євреїв, а також до виїздів на антипартизанські операції, під час яких відбувалися прецеденти знищення місцевого населення під виглядом «бандитів». Залежно від ситуації на локальному рівні, функції всіх трьох відомств могли змінюватися, поєднуватися або замінюватися.

Загалом, в останні кілька десятиліть питання колабораціонізму місцевого населення в Голокості стає все більш популярним серед істориків. Проте, враховуючи брак інформації про кадри допоміжної міліції міст і районів, дослідження на мікрорівні виглядає перспективним.