«Кожен був через рідних чи ще через когось якось із тим зв’язаний»: свідчення українських сусідів про Голокост на Волині

Голокост в Україні: сучасні історіографічні тенденції та попит на нові джерела

Після появи праці Яна Ґросса «Сусіди»¹ фокус студій з історії Голокосту на теренах Східної Європи змістився в бік все більшого використання свідчень очевидців. Дослідження Омера Бартова², Яна Грабовськи³, Тіма Коула⁴ та багатьох інших істориків значною мірою базуються не лише на архівних документах, але й свідченнях тих, хто пережив Голокост. Використання цих свідчень є відображенням лише однієї перспективи подій Голокосту – бачення жертв. Поєднання спогадів і свідчень із документами та матеріалами німецьких архівів дозволяє врахувати й перспективу злочинців. Проте досі на маргінесі залишався третій вимір джерел – перспектива сусідів (або тих, кого раніше означували поняттям bystanders).

Новим історіографічним трендом наукових студій Голокосту все більше стають мультиперспективні дослідження, що розглядають геноцид у контексті значно складніших реалій соціальної динаміки міжетнічних відносин на етнічних пограниччях Східної Європи. Такий підхід дозволяє аналізувати події Голокосту, не вириваючи їх із ширшого контексту місцевих реалій. У центрі уваги цих досліджень перебувають не лише події Другої світової війни, але й ті чинники, які формували динаміку міжетнічних відносин задовго до неї. Це по-новому популяризує підхід longue durée – дослідження чинників, що позначалися на еволюції етнічного пограниччя в довготерміновій перспективі. Наприклад, останні праці Омера Бартова⁵, Дж. Мак-Брайда⁶, Джеффрі Вейдлінгера⁷ та Раза Сігала⁸ про події Голокосту в різних регіонах окупованої України враховують як ширший контекст соціальної динаміки насильства, так і ті довготривалі місцеві передумови міжетнічних відносин, що могли суттєво вплинути на ставлення місцевого неєврейського населення до своїх єврейських сусідів.

Ці дослідження оприявнюють певні ризики джерельного характеру. У багатьох випадках їхні автори частково змушені відтворювати поведінку, цінності та позиції неєврейських сусідів (зокрема українців) крізь призму свідчень жертв Голокосту. Ця тенденція є закономірною, оскільки найбільші усноісторичні архіви, такі як Fortunoff Video Archive, VHA USC Shoah Foundation, архів відеосвідчень Яд Вашем тощо, є записами свідчень тих, хто пережив Голокост. Свідчень українських сусідів у їхній базі надзвичайно мало. Зокрема найбільший архів відеосвідчень жертв Голокосту VHA USC Shoah Foundation переважно містить лише поодинокі свідчення тих українців, що були визнані Яд Вашем Праведниками народів світу. У зв’язку з цим, намагаючись відобразити перспективу українських очевидців Голокосту, вчені часто стикаються із браком доступних джерел.

Така перспектива частково виникає завдяки використанню таких видів джерел, як документи ЧГК та судових процесів над винуватцями. Хоча матеріали ЧГК містять свідчення очевидців, вони здебільшого були узагальнені, скорочені або цензуровані посадовими особами комісії. Тому їх не можна віднести до жанру повноцінних усних свідчень, хоча дотепер вони допомогли багатьом дослідникам хоча б частково відтворити погляд на події Голокосту з боку навколишнього неєврейського населення. Велику цінність становлять і документи таємно-поліційних процесів, що відбулися у післявоєнний період. Звичайно, вони частково містять свідчення тих, хто пережив Голокост, але здебільшого відображають точку зору місцевого українського населення. Проте й ці документи не є повноцінним відтворенням перспективи українських очевидців подій. По-перше, людина, яка дає свідчення як підозрюваний чи навіть свідок у відділку міліції, ймовірно, буде говорити та поводитись набагато напруженіше, ніж перед камерою дослідника. По-друге, йшлося про розслідування таємної поліції тоталітарної держави, яка могла вдаватися до тортур і викликала страх у більшості населення. Це не могло не спотворити більшість свідчень. У будь-якому випадку ці джерела є дуже важливими, але вони не можуть замінити реальні свідчення звичайних людей у дослідницьких проектах, заснованих на методі наративного інтерв’ю.

Із цією проблемою ще наприкінці 1980-х рр. зіткнувся ізраїльський історик Шмуель Спектор. Вивчаючи події Голокосту на Волині, він одним із перших широко використовував свідчення очевидців. Проте Шмуель Спектор зміг опрацювати лише ті спогади етнічних українців, які після Другої світової війни емігрували до країн Західної Європи й Північної Америки. Переважно це були люди з бекграундом колаборації чи/та афіліації в націоналістичних організаціях і рухах. Чимало з них мали безпосередній чи опосередкований стосунок до реалізації Голокосту. У зв’язку з цим, як зазначає Ш. Спектор, «Їхні мемуари та статті, написані після війни, повністю ігнорують єврейське питання. Є навіть люди, які прагнуть представити авторів цих мемуарів як тих, хто рятував євреїв або ж допомагав їм у скрутному становищі»⁹. Цю думку ізраїльського історика цитує Джон-Пол Химка. У своїй останній монографії «Українські націоналісти та Голокост» він погоджується, що українські спогади переважно ігнорують Голокост¹⁰. Проте у фокусі його уваги перебували саме спогади українських націоналістів. Як же бути зі спогадами тієї етнічної більшості українців, які не були націоналістами? Якщо досліджувати Голокост в контексті соціальної історії й динаміки міжгрупового насильства – не менш важливими є й спогади пересічних українців (а не активних діячів Організації українських націоналістів (ОУН) або ж Української повстанської армії (УПА).

Формуванням масштабного архіву свідчень звичайних українських селян вперше зайнявся отець Патрік Дебуа та створена ним організація Yahad-In Unum. Завдяки архіву відеосвідчень останньої окреслився значно ширший масштаб причетності місцевих українців до подій Голокосту. Зокрема саме ці записи дозволили Патріку Дебуа ввести до наукового обігу нове поняття small death job – примусове виконання багатьма місцевими мешканцями допоміжних робіт, як то копання й засипання масових могил, трамбування тіл розстріляних євреїв, приготування їжі для учасників розстрільних команд, надання послуг із підвезення жертв до місць масових вбивств та транспортування їх одягу після розстрілів¹¹. Створений Yahad-In Unum архів відеосвідчень є промовистою демонстрацією того факту, що спогади українців можуть бути цінними для дослідження історії Голокосту в значно більшій мірі, аніж досі вважалося. Завдяки фіксації відеосвідчень українців, дослідники зможуть вивчати перспективу єврейських сусідів на події Другої світової війни із перших вуст, а не використовуючи свідчення жертв Голокосту (що безумовно може призводити до значних викривлень і не завжди вірних інтерпретацій).

Проект «Голоси»: особливості й проблематика свідчень українців про Другу світову війну на Волині

Цей матеріал присвячено аналізу свідчень другого масштабного проєкту із запису свідчень очевидців Голокосту в Україні. Цей проєкт називається «Голоси». Його ініціаторкою й координаторкою є українська історикиня Гелінада Грінченко. У фокусі цього допису перебуватимуть ті свідчення очевидців, які було записано протягом 2020–2021 рр. на території Волинської та Рівненської областей (обидві області разом формують історико-культурний регіон Західної Волині). У міжвоєнний період ця територія входила до складу Польщі й мала особливий соціальний та політичний бекграунд, що позначився на подіях Голокосту в регіоні. Більшість записаних свідчень належать етнічним українцям, які народилися в 1920-х і 1930-х рр. та під час Другої світової війни були достатньо дорослими, щоб запам’ятати окупаційний режим і Голокост. Лише кілька спогадів було записано із народженими вже в повоєнний період носіями постпам’яті.

Протягом двох зазначених вище років було записано 164 свідчення українських очевидців Другої світової війни на Волині із використанням методології наративного інтерв’ю (відео- та аудіозаписи). Майже 70% записаних оповідачів – це жінки. Останнє зумовлено серйозним розривом між середньою тривалістю життя чоловіків та жінок (українські чоловіки в середньому живуть на 10 років менше за жінок). Відтак, варто враховувати, що та перспектива на події Другої світової війни й Голокост на Волині, про яку йтиметься нижче – це переважно жіночі бачення й специфіка пригадування.  

Більшість волинських оповідачів проєкту – це прості селяни, які народилися й дуже часто все своє життя прожили в одній і тій же сільській місцевості (подекуди в одному й тому ж селі), займаючись землеробством. Чимало з них ніколи не ходили до школи, або ж отримали лише початкову освіту на рівні 2–3-х класів. Багато оповідачів вкрай рідко або й ніколи не слухали радіо й не читали газет (подекуди через неграмотність або низький рівень грамотності). У зв’язку з цим, вони часто знаходилися поза прямими впливами радянської, нацистської чи націоналістичної пропаганди. Живучи в маленькому мікрокосмі свого та сусідніх сіл, сім’ї цих людей ще до Другої світової війни часто комунікували з представниками інших етнічних груп (тобто, жили в світі мультиетнічного пограниччя). Живучи пліч-о-пліч в одних і тих же або ж сусідніх населених пунктах із поляками, євреями, чехами, словаками й німцями (німецькими колоністами, що оселилися на Волині ще в ХІХ ст.), українські селяни все ж не завжди вважали їх повністю «своїми». Уявлення про Іншість давалося в знаки переважно через мовні, релігійні та етно-культурні відмінності (поляки, євреї, чехи, німці сповідували різні релігії, розмовляли різними мовами та мали дещо відмінні культурні традиції). Ретрансльовані оповідачами упередження до Іншого – це радше результат пануючих у традиційних спільнотах стереотипів, а не ідеологічних впливів (хоча подекуди останні також давалися взнаки). Більшість оповідачів розповідають про Другу світову війну переважно з особистісної перспективи, хоча, звісно, в їхніх оповіді часто вплітаються й окремі компоненти пануючих у регіонів великих наративів про війну (у минулому – радянського, а нині – націоналістичного).

Як і жертви Голокосту, українські оповідачі погано орієнтуються в датах. Ці оповіді не можуть використовуватися як джерело для встановлення точної історичної хронології. Більшість оповідачів відтворюють хронологію оповіді на основі циклічних сівозмінних сезонів сільського господарства. Найважливішими точками відліку для них є весняні посівні роботи (березень – перша половина квітня), жнива (друга половина липня – перша половина серпня), збір картоплі (вересень – жовтень), збір буряків (жовтень). Якщо запитувати багатьох із оповідачів «коли це сталося?», найчастіше вони відповідатимуть «напередодні/під час/після жнив», «коли вибирали/вибрали картоплю» тощо. «Тоді саме були жнива й моя тітка їх переховувала в копнах. Вона дуже багато євреїв переховувала…» – пригадує Галина Тугайбаєва¹². Інший календар, яким часто послуговуються оповідачі – релігійний. Оскільки більшість етнічних українців Волині належать до православної конфесії, найважливішими святами для них є Різдво (7 січня), Водохреща (19 січня), Стрітення (15 лютого), Благовіщеня (7 квітня), Великдень (дата щороку змінюється), Трійця (через 50 днів після Великодня), Святих Петра і Павла (12 липня), Спаса (19 серпня) тощо. Всі ці свята відзначаються згідно юліанського (а не григоріанського) календаря.

Оповідачі відтворюють мікрорівень особистісного сприйняття подій минулого. Вони погано орієнтуються у воєнно-політичних контекстах Другої світової війни, точних назвах тих чи інших німецьких підрозділів (хоча значно краще означують УПА та шуцманшафт – волинську допоміжну поліцію, яка формувалася з представників різних етнічних груп; проте протягом всієї війни більшість у ній становили етнічні українці)¹³. Хоча коли йдеться про незнайомих людям службовців поліції в формі – вони іноді помилково ідентифікують їх із німцями. Подібні помилки найлегше виявити, запитуючи в оповідачів про те, якою мовою розмовляли ці «німці» (якщо польською чи українською – тоді скоріш за все йдеться не про німців, а службовців поліетнічного шуцманшафту). «Солтес і німець також шукали в хаті й німець відкрив льоха. Як він [німець – П.Д.] нагнувся, то дивився, дивився, дивився і він бачив ту єврейку бо вона не могла там заховатися. Він її добре бачив. Потім він по-польськи сказав “Nemá nič”» – розповідає Галина Береза з с. Коршів Волинської області¹⁴.

Записані інтерв’ю наразі перебувають на стадії опрацювання та каталогізації тому вони не є доступними для дослідників. Автор цієї публікації отримав доступ до джерел завдяки тому, що у 2021 р. виконував функцію регіонального координатора проєкту «Голоси» в Рівненській та Волинській областях. У зв’язку з цим більшість посилань на джерела не міститимуть специфічних каталогізованих номерів. Я зазначатиму лише імена оповідачів, дати їх народження, місце народження й проживання та дати запису інтерв’ю. Ця інформація дозволить читачам встановити, про які саме свідчення йдеться.

Оскільки ці джерела можуть зацікавити ширше коло дослідників соціальної історії, коротко окреслю основну проблематику спогадів: Волинь у міжвоєнний період, радянський режим на Волині у 1939–1941 рр., життя в умовах нацистської окупації (доля радянських військовополонених, спалення сіл, стратегії виживання під час війни і окупації, примусові роботи в райху, діяльність УПА, діяльність радянських партизан, функціональна колаборація, вбивство людей із психічними захворюваннями, образ Іншого/чужого/ворога під час війни, особистісне сприйняття часу й простору війни, історія Голокосту), повоєнне життя, сучасне сприйняття війни й травма воєнного насильства. Надалі ж я зосереджуся на кількох ключових проблематиках свідчень, які спонукають до глибшого дослідження й переосмислення окремих питань з історії Голокосту та Другої світової війни.

«А жид то хитрий»: міжетнічні стосунки та образ Іншого у спогадах українців про міжвоєнний період

Досліджуючи історію Голокосту в Україні на мікрорівні, історики часто враховують той бекграунд міжетнічних відносин, який формувався ще в міжвоєнний період. Окремі історики застосовують підхід longue durée та копають ще глибше – період погромів часів української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. (наприклад, Дж. Вейдлінгер¹⁵) або ж навіть XVI ст. (див. монографію Омера Бартова «Анатомія геноциду»¹⁶). У цьому контексті свідчення українців про міжвоєнний період матимуть особливу цінність. Вони дійсно оприявнюють різні досвіди міжетнічних відносин. Більшість стереотипних оцінок Іншого в свідченнях оповідачів стосуються поляків та євреїв – двох найчисельніших етнічних груп, що мешкали поруч із українцями.

Оцінки ролі поляків часто позначалися здійснюваною в Другій Речі Посполитій національною й економічною політикою. «Із розповідей я знаю, що поляки утискали наш народ. Навіть кращу землю купити могли тільки ці польські жовніри» – зазначає Дмитро Кийдюк із с. Бичаль Рівненської області¹⁷.

Оповіді містять чимало стереотипів про євреїв (переважно релігійного та соціально-економічного характеру). Релігійний вимір стереотипів простежується в ретроспективних оцінках оповідачами причин Голокосту. «За що їх повбивали хіба ж я дітки знаю. Сама ж не знаю. Казали, шо то вже жиди так заробили. Що вони Ісуса розп’яли, то їм вже дали таку кару. Господь дав їм таку кару. Так казали я знаю, я ще мала була але ж» – зазначає Христина Шнит із с. Городище Волинської області¹⁸. «Ну, але як вони замучили Ісуса Христа, то… То їх не шкода» – говорить Євгенія Якимчук із с. Липки Рівненської області¹⁹. Однак подібні релігійні упередження дуже рідко зустрічаються в оповідях. Пануючими є негативні оцінки економічної ролі євреїв. «Був у нас тут єврей Гушер, магазин свій мав. Він скуповував осінню зерно (поки дешевше було) собі на склад, а весною коли воно було дорожче – продавав те зерно й так наживався» – розповідає Дмитро Кийдюк²⁰. Загалом теза про «хитрих євреїв», які наживалися на українських селянах через обман – це дуже популярний стереотип, який досить часто виринає в оповідях очевидців. «Як тільки німці прийшли, то їх зразу в гетто забрали. Я знаю, що мати моя возила молоко на місце, мала знакомих жидів, тоді всі мали таких. Тоді ж виробництва не було, тільки з жидами мали справу. А жид, то хитрий» – розповідає Аркадій Дмитрук із с. Жидичин Волинської області²¹. Цей стереотип випливає з усталеного на Волині етнокультурного поділу праці, в умовах якого чимало євреїв займалися торгівлею, тоді як українські селяни – землеробством. Аграрні спільноти часто трактували торгівлю «неприбутковою» справою й простором для обману й маніпуляцій.

Загалом більшість оповідачів вказують на те, що до війни міжетнічні стосунки не характеризувалися особливою конфліктністю. Українці часто спілкувалися й співпрацювали з поляками та євреями, із першими навіть одружувалися. «У селі жили і поляки, і українці. Мамина рідна сестра вийшла заміж за поляка. Там вони живуть досі ті мої двоюрідні сестри. Батькові сестри також повиходили заміж за поляків. Поки війни не було, то [міжетнічної] різниці не було» – зазначає Ганна Кухарчук із с. Княгинінок²². Про свій досвід взаємодії з євреями Антоніна Гук із с. Зелений Дуб пригадує наступне: «Жиди приходили до нас додому. Мама хотіли їм квасолі дати, а він каже «ми квасолі не їмо». Це так той єврей сказав. А чому він приходив, то я не знаю, мабуть через якусь потребу. Такі ж люди були, як і ми…»²³. Стереотипні уявлення про Іншого є частиною соціокультурного простору будь-яких спільнот. За нормальних умов вони можуть не мати суттєвого впливу на міжетнічні відносини. Подібні стереотипи найбільше даються в знаки в умовах екстреми.

«Були й серед совєтів нормальні люди»: досвід радянської окупації і Голокост

Більшість оповідачів означують своє перше знайомство з радянським тоталітаризмом як період «перших совєтів». Ті, хто ретельно досліджував спогади жертв Голокосту із архіву VHA USC Shoah Foundation, знають, що свідчення євреїв про цей період мультиперспективні. Чимало євреїв, які були заможними або ж активно працювали в сіоністських організаціях, пригадують про репресії та гоніння. Інші ж євреї, які не мали серйозного стосунку до сіонізму й за мірками радянського режиму не вважалися багатими – подекуди могли й виграти від здійснюваної совєтами політики національного вирівнювання (чи радше тих її залишків, які все ще давалися в знаки, адже цю політику наприкінці 1930-х рр. стрімко згортали)²⁴. Загалом же чимало навіть тих євреїв, які з встановленням на Волині радянської влади зазнали втрат і гонінь, все ж оцінюють ці події з перспективи пізнішої нацистської окупації. Вони сходяться на тому, що до радянської влади можна було адаптуватися (на відмінну від нацистської, яка не залишала євреям права на життя).

Досі в українській історіографії вважалося, що українські досвіди про період «перших совєтів» більш однозначні – переважна більшість населення зазнала репресій та страждань. Саме останні, як часто припускається, могли суттєво позначитися на ставленні українських сусідів до євреїв під час Голокосту (радянська влада подекуди сприймалася частиною українців як єврейська через популярність нацистського концепту про «жидо-більшовизм»). Проте записані в межах проєкту «Голоси» свідчення демонструють дещо складнішу палітру. Дійсно, частина тих українців, які вважалися заможними селянами або ж демонстрували активну національну позицію – зазнали репресій та переслідувань. Наприклад, мешканка м. Острог Марія Ботанєвич пригадує про прихід радянської влади наступним чином:

«Коли ми вчилися в школі – між нами не було різниць, нас не ділили. Коли ж прийшла совєтська влада, то ми тоді побачили, яка може бути біда для людей… Совєти увійшли 17 вересня й ми бігли зустрічати совєтську владу бо ж не знали що воно таке. Проте вони не встигли прийти, як почали вивозити. Мій дядько був директором української гімназії в Рівному. Його через два дні розстріляли. То як таке можна було пережити? Совєтська влада прийшла й одразу розстріляла»²⁵.

Проте вже дещо згодом, розповідаючи про пізніший особистий досвід взаємодії із НКВС у 1944–1945 рр., Марія Ботанєвич зазначає дещо протилежне: «Було таке, що вже совєтьскі офіцери приводили дівчину зв’язкову бандерівців і мені тихо казали, щоб я пішла їй сказала аби вона не признавалася навіть якщо голки будуть пхати під нігті. Бо якщо зізнається, то з тюрми не випустять, а якщо не зізнається – то через місяць випустять. Були й серед совєтів нормальні люди. Мене совєтьска влада не переслідувала, під час руїни допомогли мені хату купити»²⁶. Ця амбівалентність і навіть суперечність в оцінках радянського періоду не є поодинокою. Чимало оповідачів вказують і на те, що прихід радянської влади навіть покращив їхнє становище. Ось як про «перших совєтів» висловлюється Лідія Лещук із с. Перевередів:

«Людей не понищили, отак прийшли й зайняли територію. Батькам не було страшно, наш тато ні до кого не ліз, дбали тільки про свою сім’ю й ніхто не зачіпав. У 1939 р. було створено десь 10 чи 11 колгоспів. Бідні люди самі пішли в колгосп. Мій тато теж пішов у колгосп. Йому платили по 9 кг. зерна за трудодень. Заробив він десь 40 метрів зерна (приблизно 4 тони)»²⁷.

Така перспектива на період «перших совєтів» непоодинока. Чимало оповідачів вказують на те, що встановлення радянського режиму допомогло їм покращити становище. У зв’язку з цим масштаби впливу радянських репресій та пропаганди про «жидо-комуну» на ставлення українців до жертв Голокосту під час нацистської окупації – це питання, що ймовірно потребує детальнішого вивчення у вимірі соціальної історії. Очевидно, що на рівні звичайних селян невдоволення радянською владою могло не мати таких масштабів, як досі вважалося (а, отже, воно мало позначилося і на їх ставленні до євреїв). Навіть інформація про масові розстріли в’язнів у тюрмах, вчинені співробітниками НКВС напередодні приходу німців (які розглядаються багатьма істориками як провокуючий до єврейських погромів чинник), далеко не завжди закарбовувалася в пам’яті оповідачів:

«Інтерв’юер: коли відступали совєти, вони розстріляли багато ув’язнених у торчинському КПЗ, чи ви про таких знаєте?

МВ: (довге мовчання), ну щось того я не вловив»²⁸.

«Таких добрих людей я ніколи не зустрічала»: німецька окупація та насильство з боку «своїх»

«Мама казала “таких добрих людей я ніколи не зустрічала”. В одного з тих німецьких солдатів теж залишилася дома маленька дитина. То він, каже “тебе з рук не спускав”. Ділилися абсолютно всім – цукром, ну що мали. Ніяких претензій до нас не мали» (зі спогадів Мотрі Домбровської про німецьку окупацію, с. Жидичин Волинської області)²⁹.

Зазначені вище спогади про досвід комунікації з німецькими солдатами під час Другої світової війни не поодинокі. Для дослідників історії Голокосту в Україні, які працювали з єврейськими свідченнями ця проблема є добре знайомою. Частина євреїв, пригадуючи свої досвіди про війну, подекуди говорять про «добрих» німців, які ділилися шоколадом і поводили себе привітно. Водночас досвід насильства у них асоціюється з українськими сусідами, які служили в структурах шуцманшафту чи інших органах місцевого самоуправління. Зважаючи на те, що співвідношення кількості німців до чисельності однієї лише допоміжної поліції у різний час складала 1:10 або й навіть 1:20, такі оповіді виглядають закономірними. Як зазначив Тімоті Снайдер, «обличчям німецької влади у волинському селі був українець»³⁰.

Чимало записаних нами українських оповідачів також виявилися схильними характеризувати німців, як «добрих» і таких, що поводили себе цілком пристойно. «…німці до нас відносилися добре, дітям давали пряники, цукерки. Проте німців у нас майже не було, були українці»³¹ – розповідає Лідія Лещук із с. Перевередів Рівненської області. Теза про те, що «німців у нас майже не було» дуже часто повторюється багатьма оповідачами, які мешкали в невеликих селах і під час окупації мали досвід комунікації переважно зі «своїми» колаборантами.

Олександр Цимбалюк із с. Перевередів Рівненської області зазначає: «А в війну мій батько женився в 1942 році, весілля було в хаті, таке невеличке. Два німці заїхали на конях – всі полякалися, сидять. Німці зайшли в хату, щось сказали по-своєму, подивилися, що сидить молода й молодий, кажуть “гуд, гуд”. Їм налили, вони випили й розвернулися й пішли. Нічого не сказали… Як Малин палили, то мою тітку німець випустив… Аби наш поліцай був, то казала не випустив би³²». Американський історик Джаред Макбрайд у своїй статті «Contesting the Malyn Massacre» також згадував випадки участі місцевої допоміжної поліції (етнічних українців, а також поляків) у процесі знищення Малина³³.

Відтак, українські службовці колаборатських структур постають в образі ката не лише в єврейських, але й українських свідченнях. Пропоновані джерела ніби закликають дослідників глибше дослідити та осмислити цей феномен насильства проти «своїх» та його роль у контексті подій Голокосту.

У розповідях про події після 1943 р. це насильство «своїх» починає все частіше асоціюватися з діяльністю УПА. «Розстрілювали й знущалися над населенням тільки бандери. Німці не розстрілювали тут нікого» – пригадує Галина Тугайбаєва з с. Голишів Волинської області³⁴. Оповідачі часто вказують і на значну роль УПА в реалізації Голокосту, подекуди навіть перебільшуючи її:

«Німців бачила тільки як їхали цими великими мотоциклами та з пушками. Ми вибігали на горбочок й дивилися як вони їхали з Переморівки в Андрушівку, а звідти на Шумськ. То так здалека бачилися, а з близька – ні. В селі їх не було… То Україна так все робила, українці знущалися над ними – над євреями, над поляками, з України всіх знищували. Хотіли щоб була чиста Україна. Вже зараз чиста, вже немає»³⁵.

Ця ж оповідачка також вказує на застосування УПА насильницької практики мобілізації бійців серед односельчан, що є додатковим виміром насильства проти «своїх», яке потребує окремого дослідження. Звісно, треба враховувати той факт, що багато свідчень зазнали сильного впливу радянської пропаганди. Можливо, через це багато хто з них значно перебільшує роль представників ОУН і УПА в насильстві. 

Подібна гіперболізація значення бійців УПА або ж шуцманшафту під час Голокосту властива й єврейським спогадам. Оповідачі не володіли достатньою інформацією щоб вибудовувати свій наратив з урахуванням ширшого контексту. Маючи досвід взаємодії переважно з тими, хто репрезентував нацистський окупаційний режим на місцях (шуцманшафт) або ж полював на поодинокі групи євреїв, які пережили великі хвилі масових розстрілів (випадок УПА), свідки пов’язують джерело цього насильства саме з виконавцями. Німецькі організатори постають у їхній уяві чимось далеким та малозрозумілим.  Хай там як, а вагомий страх перед покаранням «своїх» колаборантів або ж бійців УПА міг бути далеко не останнім фактором, який втримував багатьох українців від допомоги євреям.

У сільській місцевості не так німці, як службовці шуцманшафту вирішували долю євреїв та тих, хто їх переховував. Галина Береза з с. Городок Волинської області розповідає про те, як у їхньому будинку виявили єврейську сім’ю, якій вони допомагали переховуватися всією родиною. Тих євреїв, яких поліції вдалося схопити – розстріляли. Проте оповідачка не згадує жодних репресій щодо членів її родини, які мали б настати, згідно норм окупаційного законодавства³⁶. Ми добре знаємо, що за допомогу євреям в окупованій нацистами Україні могли розстріляти. Де-факто виконання цієї норми залежала від позиції службовців поліції. Нікого з членів родини Галини Берези не розстріляли й навіть не заарештували. Подібні історії повторюються в кількох інших оповідях – виявлених євреїв розстрілювали, а рятівників із числа «своїх» не зачепили. Проте смертна кара насправді періодично застосовувалася, що підтримувало атмосферу страху серед місцевого населення. Володимир Данилюк із с. Золочівка Рівненської області також підкреслює, що єдина влада, з якою йому довелося зіткнутися під час переховування євреїв – це службовці все того ж шуцманшафту: «Поліцай приїхав “є євреї в тебе?”. Тато каже “та звідки, де ж в мене взялися ті євреї”. А він “а ну подумай добре”. Тато каже “та немає що думати, в мене євреїв немає”. Він каже “ну добре, а снідати даси?”. Тато каже “зараз скажу жінці”. Мама моя напекла яєць і сала, він наївся, вийшов і каже “ех, якби ще єврея забити, то було б взагалі харашо”. І сів на коня й поїхав. Більше я не бачив ніякої власті, ні німців ні взагалі нікого»³⁷.

«То поляки на українців нападали, то українці – на поляків»: етнічні чистки на Волині в 1943 р. і доля євреїв

Ще одна проблематика, що чи не найчастіше простежується у спогадах українських очевидців – масові вбивства під час українсько-польського конфлікту на Волині в 1943 році. Більшість оповідей відтворюють цей конфлікт як обопільні вбивства. Оповідачі пригадують не так бойові дії й протистояння збройних загонів, як спалення польських і українських сіл та вбивство їх мирних мешканців. «У війну були конфлікти: то поляки на українців нападали на якесь село, то українці – на поляків. Загалом міжнародна боротьба пішла. Убивства були, то те село спалять, то те: то поляків спалили, то поляки спалили, загалом недобре було» – зазначає Максим Вінцюк із с. Кульчин Волинської області³⁸. Чимало оповідачів вказують на членів УПА, як безпосередніх учасників а, подекуди, й ініціаторів цих насильницьких акцій. Водночас, зважаючи на те, що йдеться про українську перспективу цих чисток – велика кількість свідків пригадують саме польське насильство проти українців.

У цих спогадах про українсько-польські протистояння часто звучить лейтмотив непростої долі євреїв, які буквально опинилися між двох вогнів. Досі вважалося, що ті жертви Голокосту, які переховувалися в атакованих УПА польських селах – могли загинути разом зі своїми рятівниками (або ж втратити цих помічників). У спогадах українських селян, які зазнали відплатних акцій, простежується аналогічний лейтмотив:

«Інтерв’юер: А розкажіть про тих євреїв, які в вас ховалися.

В.Д.: Як вже вони в нас були й сиділи в льосі, то наше село палили поляки. Ми тоді всі пішли в ліс, а євреї сиділи в льосі. У нас був вхід у льох із прибудови в хаті. Це було в жнива, ще не косили, але вже було здорове жито і вже вони в нас були, значить вони прийшли десь весною. Тато не пішов у ліс разом із нами ховатися, а сховався в житі щоб врятувати жидів. Якщо хата горіла б, вони ж могли задихнутися там. … Я як тепер згадаю, то мені недобре робиться. Уявляєте – прийшли поляки й спалили хату, дві хати спалили, все горіло, а тато жидів випустив і теж завів їх у жито, положив»³⁹.

Проблема долі євреїв під час обопільної українсько-польської етнічної чистки потребує детальнішого дослідження. Ймовірно ці конфлікти суттєво понизили шанси євреїв на виживання. Вони втрачали своїх польських та українських рятівників як через безпосередні атаки на села, так і, можливо, через атмосферу страху й всезагальної недовіри, яка запанувала у цей час на Волині.

«Я не чула за євреїв, що розстрілювали»: фрагментарний характер спогадів про Голокост

На початку статті вже йшлося про те, що чимало дослідників вказують на часті замовчування Голокосту в свідченнях українських очевидців. Проте результати усноісторичних проєктів Yahad-In Unum та Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» («Голоси») засвідчують, що ця проблема дещо складніша за просте замовчування. Є суттєва різниця між штучно створеними післявоєнними наративами про Другу світову війну в тих середовищах, які не бажали пам’ятати про Голокост, і спогадами простих мешканців. Останні понад 50 років прожили за залізною завісою і не могли раніше потрапити у фокус дослідницьких проектів, заснованих на інтерв’ю. Більшість оповідачів проєкту «Голоси» мають пам’ять про Голокост. Проте у порівнянні зі свідченнями євреїв, записаними в межах проєкту VHA USC Shoah Foundation чи інших усноісторичних проєктів, їх оповіді виглядають дещо фрагментарно.

Безумовно частина свідків дійсно можуть замовчувати Голокост через свою безпосередню або опосередковану причетність до цих подій і почуття провини. «Казали, що жидів майже всіх повбивали німці. Більшість мовчали про це в селі бо боялися. Кожен був через рідних чи ще через когось зв’язаний із тим якось. І ніхто цього не міг сказати. Я був маленький, то чув як дорослі казали, що їх вивезли (там того вивезли, іншого вивезли і т. д.). А я часто запитував, цікавився і мені завжди казали «ми нічого не знаємо, ми такого не говорили»⁴⁰ – дуже влучно підмічає Олександр Гразділь із с. Кульчин Волинської області. Ця співпричетність до подій Голокосту могла мати найрозмаїтіші виміри, які не обов’язково стосувалися лише вбивств (хоча їх також). Про палітру цих різноманітних вимірів «винуватості», здається, дуже влучно зазначив отець Патрік Дебуа:

«Є ті, хто мусив перемішувати негашене вапно з кров’ю євреїв; ті, хто зв’язував одяг роздягнених євреїв у вузли, а потім вантажив на вози; є ті, хто лагодив цей одяг; ті, хто готував їжу катам під час розстрілів; ті, хто привозив возами коноплю чи соняшники, щоб спалити трупи; ті, хто складав соняшники чи коноплі на шар тіл розстріляних; є ті, хто видирав у євреїв золоті зуби, поки вони чекали страти, хто складав зуби в полотняний мішок, який увечері забирали німці…»⁴¹. Надзвичайно часто могло йтися саме про ці різні форми дрібної залученості або ж матеріальної вигоди. «Коли німці їх побили, то ми хати не мали, дерева не мали, то ми з батьком взяли жидівські хати розібрали й побудували собі хату. Поздирали дерево, бляху й зробили хату» – розповідає Микола Босий із Журавники Волинської області⁴². У багатьох оповідачів подібна поведінка могла породити почуття провини чи сорому й небажання розповідати про Голокост.

Проте, припускаю, все ж у багатьох випадках йдеться не про свідоме замовчування, а фрагментарний характер спогадів. Його причини можуть бути дещо складнішими аніж небажання говорити. Одна з них – це «егоїзм болю». Страждання «своїх» завжди ближчі до серця та швидше запам’ятовуються. Наприклад, у відповідь на запитання про вбивства євреїв у Луцьку Єлизавета Піснюк зазначає: «Я не чула за євреїв, що розстрілювали. Я тільки знаю, що розстріляли в тюрмі наших українців, то ми туди ходили навіть»⁴³.

Значна кількість українських оповідачів у відповідь на запитання про Голокос повторюють наче мантру щось на кшталт «у нашому селі не було євреїв». У спілкуванні з ними відчувається, що в них або зовсім не залишилося спогадів про комунікацію з євреями, або ж ці спогади настільки епізодичні, що не дозволяють перетворити їх у будь-яку оповідь. Така специфіка пригадування зовсім не підштовхує до думки про свідоме замовчування. У цьому випадку можливі два пояснення: юний вік оповідачів на час Другої світової війни (якщо євреїв не було по сусідству або й у населеному пункті, дорослі вели з ними справи подалі від дому й не надто розповідали про це своїм дітям); епізодичний характер комунікації у сільських спільнотах, просторові обрії яких часто не сягали дальше власного та кількох сусідніх сіл. Якщо у цих селах не було чи майже не було євреїв – господарі сімей вели з ними справу в найближчих містечках. Проте глави патріархальних родин могли не надто поширюватися про ці справи зі своїми дітьми. Євреї перебували у надто віддаленому колі спілкування щоб часто розмовляти про них вдома.

Зрештою останнє ймовірне пояснення причин фрагментарного характеру свідчень українців про Голокост лежить у площині тієї точки відліку, з якої ми оцінюємо ці спогади. Слухаючи українські розповіді про Другу світову війну, не варто порівнювати їх зі свідченнями вцілілих євреїв. Цілком закономірно, що в результаті такого порівняння виникає відчуття фрагментарності й неповності оповіді про Голокост у свідченнях українських очевидців. Тут можна сформулювати питання від зворотного: чи не виникне аналогічне відчуття фрагментарності, якщо ми намагатимемось написати соціальну історію українців, використовуючи свідчення євреїв? Мабуть, пам’ять про «своїх» завжди виглядатиме структурованішим та послідовнішим наратовом, оскільки йдеться саме про своїх. Всі ці гіпотези, звісно, потребують верифікації через подальші дослідження й наразі є лише особистими припущеннями автора публікації.

Висновки

Отже, сучасні історіографічні тенденції студій Голокосту сформували запит на створення нового типу джерел – свідчень звичайних українців про Катастрофу й інші аспекти, які дозволяють пояснити соціальну динаміку розгортання насильства під час Другої світової війни. Проєк «Голоси», в межах якого протягом 2020–2021 рр. було записано 164 свідчення мешканців історико-культурної Волині, є спробою створити таку джерельну базу. Узагальнений аналіз цих свідчень дозволив встановити, що низка дослідницьких висновків про причини та характер етнічного насильства на Волині під час Другої світової війни потребують доопрацювання й переосмислення через глибше вивчення низки мікроісторичних сюжетів. Наприклад, наскільки сильними були впливи радянської, націоналістичної та нацистської пропаганди серед малограмотної більшості українського населення регіону? Якими були масштаби впливу радянських репресій на зростання антисемітських настроїв серед місцевого населення? Як насильство своїх проти своїх позначилося на схильності українців допомагати євреям під час Голокосту? Як українсько-польська обопільна етнічна чистка позначилася на шансах жертв до виживання? Чому багато свідчень українців про Голокост мають фрагментарний характер?

Дуже сподіваюся, що створення нової бази усноісторичних джерел допоможе в пошуку відповідей на ці та інші вагомі дослідницькі питання. Наразі ж очікуємо на появу свідчень проекту «Голоси» у вільному доступі хоча б для професійних дослідників.